Мобі Дік, або Білий Кит. Герман МелвіллЧитать онлайн книгу.
преси про те, як було втрачено, а потім відвойовано китобійний корабель «Злий дух»
«Усім відомо, що мало хто з екіпажу китобійця (американського) повертається додому на тому самому кораблі, на якому вийшов у море».
«Раптом із води виринула велетенська туша і підплигнула вгору. Це був кит».
«А також, припустімо, вам пощастило загарпунити кита; то як би ви впоралися із спритним диким трирічним китом за допомогою самої лише мотузки, прив’язаної до його хвоста?»
«Якось я мав нагоду спостерігати за двома такими чудищами (китами), мабуть, самцем і самицею, що повільно пливли одне за одним так близько від порослого буковими гаями берега (Вогненної Землі), що, здавалося, до них можна було докинути каменем».
«Табань!» – скрикнув старший помічник капітана, коли озирнувся і побачив просто над носом шлюпки роззявлену пащеку кашалота, що загрожував їм неминучою смертю. – «Табань, хто жити хоче!»
«Звеселися, мій хлопче, журитись не смій —
Загарпунив кита молодець-китобій!»
Живе кашалот у морській глибині,
Тайфуни і бурі йому не страшні.
У царстві морськім над панами він пан,
Тримає в покорі увесь океан».
Розділ 1. Перші обриси
Можете звати мене Ізмаїл. Кілька років тому – байдуже, коли саме, – з’ясувалося, що в моєму гаманці майже порожньо, а на землі не лишилося нічого, що могло б мене цікавити; і тоді я вирішив сісти на корабель і трохи поплавати, щоб побачити світ і з його водного боку. Для мене це перевірений засіб розвіяти смуток і покращити кровообіг. Щоразу, коли я помічаю похмурі зморшки в кутику свого рота; щоразу, коли на душі в мене настає вогкий, холодний листопад; щоразу, коли я спіймаю себе на тому, що почав зупинятися перед вітринами гробарів і проводжати кожну жалобну процесію, що потрапила на очі; а особливо тоді, коли іпохондрія заволодіє мною настільки, що лише мої суворі моральні переконання, що ними я керуюся в житті, не дозволяють мені свідомо збивати на вулиці капелюхи з перехожих, – я розумію: час мені рушати в море – і мерщій. Це в мене замість кулі і пістолета. Катон з філософським виглядом кидається грудьми на меч, а я спокійно піднімаюся на борт корабля. І в цьому немає нічого дивного. Люди цього не усвідомлюють, але багато хто якоїсь несподіваної миті починає сприймати океан майже так само, як я.
Ось, наприклад, місто-острів Манхеттен, наче атол – кораловими рифами, оперезане портами, за якими вирує прибій торгівлі. Зайдіть у будь-яку вулицю цього міста – і вона неодмінно виведе вас до води. А комерційний центр міста і його кінець – це Беттері, звідки величезний мол простирається назустріч хвилям і вітрам,