Записки Кирпатого Мефістофеля. Володимир ВинниченкоЧитать онлайн книгу.
тата чудесна колекція собак.
Сосницький одходить від вікна й сідає проти нас на канапу. Тепер його лице на світлі й мені видно, що на ньому нема ні насмішки, ні страждання. Воно здається сонним, набурмосеним, одубілим. Щоки обвисли, й ніс неначе зав’яв, як недостигла зірвана груша. Але погляд пильний, допитливий, гнітючий. Вигляд хворої або страшенно втомленої людини.
– І мама їде?
– А як же!.. – дивується Андрійко.
Мені стає ніяково за своє питання. Я сміюсь і жартом кажу, що мама збиралася в літі летіти на аероплані. Так от, щоб часом не залетіла в Америку.
– Ні, вона тепер такою плаксійкою зробилась, що її на аероплан не візьмуть. І раз у раз голова болить. Чисте горе з нею! Дядю Яша, а ці злочинці вже вбивали людей? Сокирами чи кастетами?
Для чого вони прийшли? Що він знає, цей важкий, обм’яклий у тупості чоловік? Значить, вона йому щось сказала?
– Ну, Андрійку, ходім… – з усиллям підводиться Сосницький.
– Ні, татусю, ні! Ще трошки… Дядю Яша, не пускай!
Цупкі, ніжні ручки обвиваються круг моєї шиї, й голівка щільно пригортається до грудей. Похнюплене лице справді усміхається з насмішкою та болем. Він стоїть непорушно і з-під лоба дивиться на нас.
Андрійко в напливі несподіваного чуття цілує мене в щоку, соромиться і від ніяковості починає фицатись, реготати, лоскотати мене.
– Ходім, Андрійку, ми заважаємо дяді Яші займатись справами.
– Правда, дядю Яша? – серйозно питає Андрійко, дивлячись на мене широко одвертими, до болю хвилюючими, сірувато-голубими очима. – Ми заважаємо тобі?
Мені хочеться стиснути це дороге тільце міцно-міцно, щоб аж захрустіло воно. Але я усміхаюсь і кажу:
– Так, Андрійку, треба працювати.
Андрійко зідхає, злізає й тоді поважно, помалу простягає ручку. Я потискую її, цілую його в чоло і прощаюсь з Сосницьким.
Про розрив Панаса Павловича й Варвари Федорівни знає все місто. Знає, що Панас Павлович розпусник, бездушна людина, брехлива, лицемірна. Оповідають про те, як він катував дітей, а надто дівчинку, як покинув жінку без копійки й відмовився допомагати покинутій родині. Бідна жінка лишилась без усяких засобів і опинилась просто в безвихіднім становищі.
Панас Павлович пускає дотепи з приводу цих чуток, але часом я помічаю в його лиці розгубленість, утому. Чоловік він акуратний, точний, кожна хвилина в нього повинна бути на своїм місці. Він звик жити і працювати по певній системі, виробленій необхідністю та досвідом, йому треба знати, що завтра й після завтра в цей час він буде на цьому самому місці в кругу цих самих думок. І раптом таке становище, непевне, багате на всякі можливості.
– На мою думку, Панасе Павловичу, – кажу я йому, – найкраще в такому стані робити рішуче, твердо й жорстоко. Треба одняти в неї Діму, улаштувати своє життя і край.
– Ні-ні, голубчику! – злякано кліпає він очима. – Це неможливо. Це цілком неможливо. Шура не згодиться.
– Згодиться.
– Ні-ні-ні!
І вмить питає:
– Так