Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-МостовичЧитать онлайн книгу.
одразу збагнула, чому він про це спитав. Десь у глибині помешкання відчинилися двері, і за мить до кімнати ввійшла покоївка з тацею. Її вигляд вразив мене. Просто непристойно, щоб молодий мужчина тримав у себе таку покоївку. Вона, звичайно, не була класичною красунею (дівчата такого типу рано поганіють на виду), але поки що мала вельми гожий вигляд. Тендітна брюнетка з кирпатим носиком і свіженьким личком. Поводилася вона як уроджена й досвідчена кокетка, хоч їй навряд чи було двадцять років. А найгірше те, що кожен її рух справляв враження цілком природного.
Те мале мавпеня було таке самовпевнене, що усміхалося навіть до мене, як видно, вважаючи мене за безпечну. Пан Тоннор, здавалося, не звертав на неї жодної уваги і провадив далі вже французькою мовою:
– Дуже вам рекомендую оцей напій. Це справжній старий коньяк, який тепер важко знайти не тільки у Варшаві, а й у самому Парижі. Та повернімося до листів вашої приятельки. Тут сталася непередбачена річ. Справа в тому, що вона сама сьогодні вранці зволила мене навідати і зажадала, щоб я віддав їй ті листи. Ви не можете собі уявити, з якою прикрістю я виконав її волю. Звісно, не через листи, – значливо додав він.
Те, що він сказав, так збентежило мене, що я навіть не помітила, коли вийшла та розбещена покоївка. Насилу опанувавши себе, я сказала:
– Ах, он як! Дуже вас перепрошую. Я нічого про це не знала. Зрештою, Гальшка не мала часу мене попередити, бо я сьогодні зовсім не була вдома.
– Гальшка влаштувала мені жахливу сцену. Оскільки я маю лагідну вдачу і боюся сцен, то я зі страху мало не вискочив з вікна. І уявіть собі, ця сцена була через вас.
– Як це через мене?!
– Атож. Довелося мені вислухати чимало гірких докорів з приводу моєї неделікатності. Бо саме так визначила Гальшка мою готовність повернути її листи в чужі руки.
Я мимоволі зашарілася.
– Нічого не розумію. Я ладна вам заприсягтися, що Гальшка сама мене просила, аби я взяла у вас ті листи.
Він невимушено засміявся.
– Авжеж, я вірю вам, чарівна пані Ганко.
– Звідки ви знаєте моє ім’я? – спитала я.
– Його назвала в запалі ваша приятелька. Але ви не турбуйтеся, вона нічого більше не казала.
– Ви можете дати слово?
– Хоч і десять.
– Хотіла б вам вірити… – зітхнула я. – Адже ви розумієте, як мені прикро. Я запропонувала Гальшці свою допомогу, коли це було їй потрібно. А тепер бачу, що ви кохаєте одне одного і що моє втручання у ваші справи було цілком зайве.
Він підвівся і з вельми поважним виразом на обличчі взяв мене за руку.
– Повірте мені, що цей випадок був чи не найщасливіший у моєму житті. І коли я почуваю до Гальшки не кохання, бо його ніколи не було, а тільки симпатію, то лиш через те, що вона мимоволі дала мені змогу познайомитися з вами. – Він дивився мені просто у вічі і провадив далі: – Я нічого про вас не знаю. Не знаю, чи схочете ви підтримувати наше знайомство. Не знаю, чи не подивитесь ви на мене з посміхом після цієї трагікомічної історії. Не знаю, чи побачу я вас ще коли. Та хоч би від цієї хвилі