Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-МостовичЧитать онлайн книгу.
зупинилася перед трупарнею. Боже, яке то страхіття! Мене повели через похмуре приміщення, в якому лежало безліч трупів, накритих білими простирадлами. У повітрі стояв нестерпний сморід. Я мало не зомліла. Ніколи в житті не бачила такого жахливого видива.
Коли відкрили обличчя, я одразу впізнала її. Вона була дуже синя і лежала з розплющеними очима.
– Так, це вона, – сказала я. – А що… її вбито?
Майор заперечливо похитав головою. А коли ми вийшли з трупарні, пояснив:
– Вона сама отруїлася, коли її арештували на вокзалі.
– Отруїлася? Чому? Хіба вона теж була шпигунка?
– Так. Її спільникові пощастило втекти тільки завдяки гримові. Вона воліла померти, аніж потрапити до в’язниці.
Я була до краю вражена. Повернувшись додому, зараз же лягла в ліжко. Боже мій, які жахливі речі діються у світі! Яке воно все огидне й підле! Я не любила її, але ж вона була молода й гарненька. Ці злочинці затягають у багно своїх безглуздих справ навіть жінок. Хіба ж це по-людському! Якби я була президентом країни, я б категорично заборонила пускати до Польщі шпигунів.
Тепер я тремчу на гадку, що Тоннор може до мене зателефонувати. Боже мій, я не зичу йому зла, але все ж воліла б, щоб його швидше схопили.
Понеділок
Виявляється, Яцек не брехав. Він справді позичив ті гроші Станіславові. Сьогодні я пересвідчилася в цьому на власні очі. Яцек при мені розпечатав конверта, що його приніс службовець з фабрики. У конверті були векселі на п’ятдесят тисяч.
З цього приводу я сказала дядькові:
– Сумніваюся, щоб та жінка була шантажисткою. Якби вона зажадала від Яцека гроші, він про всяк випадок схотів би їх приховати і не позичив би нікому. Це мене дедалі дужче непокоїть.
– Чому непокоїть? – здивувався дядько.
– Ну, коли їй не потрібні гроші, то, певно, потрібен він сам.
Дядько замислився і похитав головою.
– Мені досі не вдалось зорієнтуватися в її намірах. Я бачився з нею разів п’ять чи шість, але ми все ще на дуже офіційній нозі. Поки що я не мав нагоди до грунтовнішої розмови. Коли я згадав, що знаю в обличчя того молодика, з яким вона виходила з ліфта, вона полишила моє зауваження без відповіді. Це жінка з великим досвідом поводження в суспільстві. Чудово вміє розмовляти ні про що.
Я була трохи розчарована.
– З вашими талантами, дядечку, я сподівалась од вас більшого.
– Я й сам сподівався більшого, – всміхнувся він. – Але повіриш, це дуже цікава жінка, і я анітрохи не шкодую, що познайомився з нею.
– Але ж не може бути, щоб вона хоч чимось себе не виказала. Адже мусила вона щось про себе розповісти?
– Так, – визнав дядько. – Але сумніваюся, чи ті відомості нам на щось придадуться. Вона казала мені, що її батько був одружений з бельгійкою і мав промислові підприємства десь під Антверпеном. Після смерті батьків вона все ліквідувала і спершу вчилася в Академії мистецтв у Парижі, бо хотіла стати художницею, а потім подорожувала, дуже багато подорожувала. З її розповідей можна