Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-МостовичЧитать онлайн книгу.
не дозволяють усілякі справи. Я догадалася, що в нього просто немає грошей.
Та, зрештою, мені й ні до чого, щоб дядько їхав до Криниці. Можливо, було б найрозумніше, якби я сама туди подалася. В тамтешніх умовах, де зав’язується багато випадкових знайомств, неважко було б спізнатися з нею, не збуджуючи в ній підозри, що мені стільки про неї відомо. Я певна, що куди краще від дядька зуміла б схилити цю пані до відвертості. Ось дядько й досі не спромігся притиснути її до стінки з приводу польської мови. Каже, що ніяк не випадає звести розмову на цю тему.
Отже, все лягає на мене. Я мушу про все думати, все передбачати. Анізвідки не маю жодної допомоги.
Яцек знову дуже зайнятий. У світі діються важливі речі. Безнастанно приїздять дипломатичні кур’єри. Яцек каже, що цілком може спалахнути війна. Цього ще тільки бракувало! Хоч я і вважаю, що в розповідях старших людей про минулу війну багато перебільшень, але все ж незаперечне те, що доводилося їсти всяку погань, бо харчі подорожчали, а про те, щоб привозити щось із-за кордону, не було й мови.
Якщо спалахне війна, Яцекові доведеться йти на фронт, і Тото теж. Ми з Тулею вже поклали собі, що вступимо до Червоного Хреста як сестри-жалібниці. Адже чепець добре підкреслює овал мого обличчя, і я матиму в ньому прегарний вигляд. До того ж убір сестри-жалібниці надає жінці un cachet de virginite5.[5]
Єдине, що мене лякає, це протигази. Мало того, що вони спотворюють вигляд людини, але в них ще й задихнутися можна. До того ж від них огидно тхне гумою. І навіщо люди затівають війни? Я ще могла б зрозуміти, якби вони були такі гарні й мальовничі, як за часів Наполеона.
Вівторок
Я повернулася з балу десь після шостої ранку, отож спала майже до першої. Коли встала, Яцека вже не було вдома. Я випила забагато шампанського, і через те мені трохи боліла голова. Вирішила не виходити з дому до вечора, а отже, і не вбиратися. Зателефонувавши кільком знайомим, я вже мала намір сісти за свої нотатки, коли прийшов Юзеф і доповів, що в передпокої чекає посильний з листом, якого йому наказано віддати мені особисто.
У першу мить я подумала, що це Тото вигадав для мене якийсь новий сюрприз. Він любить такі недоречні несподіванки. Нічого лихого я не передчувала.
У передпокої стояв звичайнісінький собі посильний: старий згорблений чоловік із сивою борідкою та з червоною шапкою в руці. Я навіть і не додивлялася б до нього, якби він не сказав:
– Може, шановна пані зробить ласку і замкне двері?
Я озирнулася. Справді, двері до кабінету лишилися відчинені. Я трохи занепокоїлась.
– А навіщо їх замикати?
– Зараз поясню, шановна пані.
Я подивилася на нього з недовірою, одначе подумала собі, що такий дідок не може мати жодних лихих намірів. Коли я замкнула двері, він простягнув до мене руки і шепнув:
– Ганечко!..
Я мало не крикнула з переляку й відскочила назад. Як я собі пригадую, мені здалося, що переді мною божевільний. Ні, ви тільки уявіть собі: згорблений стариган, неохайний на вигляд, з брудним сивим волоссям, простягає руки і шепоче до
Печать цноти (франц.).