Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія КонопницькаЧитать онлайн книгу.
Ні, не фортеця. Хтозна, чи це не стара поганська святиня давніх краснолюдків? Дуже можливо, дуже можливо!» І з великою увагою почав ходити довкола.
Раптом з цієї ями обережно почала висуватись подовгаста руда голова з палаючими очима і надзвичайно міцними гострими зубами.
Висунулась, сховалась, знову висунулась, аж поки за нею не показалось довгасте тіло Салка.
Салко відразу впізнав Кошалека-Опалека, але, прибравши байдужого і поважного виразу, підступив до нього на кілька кроків і промовив:
– Хто ти, невідомий мандрівнику, і чого шукаєш у цих місцях, відведених для науки і чеснот?
– Я – придворний літописець короля Блистека з кришталевої печери. До послуг вашої милості, – ввічливо відповів Кошалек.
– Ах, це ти, вчений мужу! – вигукнув Салко. – Який щасливий випадок привів тебе сюди? Як? Хіба ж ти вже не впізнаєш мене? Я – вчений, автор багатьох книг Салко, якого ти недавно ласкаво відвідав.
Кошалек-Опалек ляснув себе долонею по чолі і сказав:
– Аякже! Пам’ятаю! І як це я міг забути хоча б на хвилину! Прошу, дуже прошу, хай ваша милість пробачить мені.
Казав «ваша милість», бо вважав, що не личить називати шановного звіра просто «паном», як першого-ліпшого перукаря. Вони кинулись один до одного і стали обніматися. Згодом Кошалек-Опалек промовив:
– Я радий би довідатися від вашої милості, що означає цей пагорбок переді мною. Чи не буде це надто сміливо з мого боку, коли проситиму пояснення?
– О, це дрібниця! – відповів Салко з усміхом. – Я наказав насипати цей горбок для того, щоб завжди мати під рукою досить піску для промокання чорнила в моїх наукових книгах.
Тут він замислено опустив очі і, потерши лапою чоло, скромно додав:
– Останнім часом працював я багато… дуже багато… А як же там твір шановного товариша? – спитав він згодом з ввічливим пожвавленням.
– Ох! – зітхнув Кошалек-Опалек. – Краще не говорити про це. Мене спіткало найгірше нещастя, яке тільки може статися з автором: моя книга знищена, а перо зламане!
– Зламане? – підхопив умить Салко, в якого заблищали очі, а зуби здались ще гострішими. – Але ж нема нічого легшого, як знову знайти його, і то не одно. П’ять, десять – та що я кажу? Сотню пер можу дати тобі, шановний товаришу, за малу, за малесеньку послугу, таку дрібну, як те зернятко піску. І то ще сьогодні! За годину! Зараз!
Він узяв Кошалека-Опалека під руку і, дружньо походжаючи з ним, говорив притишеним голосом:
– Є тут поблизу пес, якого я просто терпіти не можу. Сам не знаю, в чому причина цієї відрази: чи його огидний зовнішній вигляд, чи погані звички – бо ж весь день без діла сидить при якихось там нещасних семи гусятах, яким ніщо не загрожує; досить того, що не зношу того нікчемного звіра і радий би позбутися його хоч на кілька хвилин. А тут, як на зло, разом з малим, обдертим дівчам і з тими нужденними гусьми, на яких лише шкіра та кістки, він приходить аж сюди, на ці луки під лісом, навпроти мого помешкання і своїм виглядом отруює мені години, присвячені науковій праці. Отож, як тільки він прийде сьогодні, подражни