Делла Ветербі видерлась крутими сходами на ґанок сестриного будинку на Комонвелт-авеню і енергійно тицьнула пальцем у ґудзик електричного дзвінка. Вся вона, від облямованого плюмажем капелюшка до черевичків на низьких підборах, випромінювала здоров’я, бадьорість і завзяття. Радість життя бриніла навіть у привітанні, з яким вона звернулась до служниці, коли та їй відчинила.

– Доброго ранку, Мері! Моя сестра вдома?

– Та… так, мем, місіс Керю вдома, – невпевнено відповіла дівчина, – але вона сказала, її ні для кого немає…

– Он як? Але я не ніхто, – усміхнулась міс Ветербі, – тож мене вона прийме. – Не бійся, відповідальність я беру на себе, – додала вона у відповідь на переляканий вираз дівочого обличчя. – Де вона зараз? У вітальні?

– Та… так, мем, але… вона справді казала…

Дарма – міс Ветербі вже піднімалася широкими сходами, і покоївка, розпачливо озирнувшись на гостю, зачинила за нею двері.

Рішуче перетнувши коридор на другому поверсі, Делла Ветербі підійшла до напівпрочинених дверей і постукала.

– Мері, що там іще?! – відповів роздратований голос. – Хіба я не казала, що… Ох! Делло? – голос враз наповнився теплом приємного здивування. – Це ти, серденько? Яким вітром?

– Так, це я, Делла, – радісно всміхнулась молода жінка. – Я поверталася з одноденної відпустки на узбережжі з двома іншими медсестрами. Тож зворотною дорогою до санаторію забігла до тебе. Я ненадовго – тільки заради цього…

З такими словами вона поцілувала власницю мінливого голосу.

Місіс Керю насупилась, трохи відсторонившись від сестри. Вираз радісного піднесення, що був набіг їй на обличчя, поступився звичній масці пригнічення й роздратування.

– Звісна річ! Я могла б одразу здогадатись! – вигукнула вона – Ти ніколи тут не затримуєшся.

– «Тут»?

Делла Ветербі розсміялась, повівши рукою навколо. Тоді її вигляд несподівано змінився. Вона ніжно притулилася до сестри.

– Рут, люба, я просто не змогла би витримати у цьому будинку, ти сама знаєш. Просто не мала б такої змоги, – м’яко додала на закінчення.

Місіс Керю роздратовано стенула плечима.

– З якого б це дива?

Делла Ветербі похитала головою:

– Ти знаєш, люба, знаєш. Я категорично не хочу сприймати похмурості, невизначеності, скигління й гіркоти.

– Мені гірко, бо я страждаю!

– А тобі не слід.

– Чом би й ні? Заради чого я маю мінятись?

Делла Ветербі відповіла нетерплячим жестом.

– Рут, послухай, тобі тридцять три роки. У тебе добре здоров’я, принаймні воно було б таким, якби ти дбала про себе. Тобі не бракує вільного часу і аж ніяк не бракує грошей. Хто завгодно скаже: такого чудового ранку ти могла б узятися

Скачать книгу