Дон Жуан. Джордж Гордон БайронЧитать онлайн книгу.
явне зрозуміти
минали дні Жуанові в гаю.
А бракувало серця, щоб любити,
грудей, на котрі голову свою
розчулено він міг би похилити —
отих єдиних в цілому краю,
і ще чогось, чого не називаю,
тому що за потрібне не вважаю.
Цей настрій хворобливий, як нірвана,
вже Джулія помітила. Проте
предивно, що Інеса до Жуана
і словом не обмовилась про те.
Чому? Бо спостережливість погана?
Чи правило любила золоте,
яке велить, щоб за синами мати
гріхів не поспішала помічати?
Адже й таке на практиці буває —
мовчить і чоловік, коли межу
його дружина з кимсь переступає,
вторгаючись у царину чужу…
(Яка при цьому заповідь страждає?
Не знаю точно, отже, не скажу.)
В таких випадках – тільки мовить слово,
не до ладу воно обов’язково.
Чоловіки швидкі на підозріння,
та поціляють не в стрілецький круг, —
той, в чий город би слід жбурнуть каміння,
здебільшого поводиться, як друг.
І не своє стрілецьке неуміння
кленуть, зазнавши кпинів і наруг,
і не своє вважають глупство винним,
а ґандж, властивий друзям і дружинам.
Бувають і батьки короткозорі,
хоч кожен пильно стежить, наче рись.
І враз німіють в розпачі та горі:
сини з дівками ділися кудись!
Зламались плани точні та суворі,
хто в тому винен – свари піднялись…
Матуся плаче, батечко зітхає
та спадкоємців власних проклинає…
Але Інеса – не сліпий мужчина:
все помічала, стежила, як тать.
Тож слід гадати, що була причина
Жуанових спокус не помічать.
Хотіла ще довиховати сина?
Або урок Альфонсові подать? —
мовляв, у тому саме і біда вся,
що на дружину надто покладався?
Одного дня, улітку… Слід сказати,
що літо – найпідступніша пора,
як і весна, звичайно, коли грати
кров починає в жилах і стара.
І в тому тільки сонце винувате —
його зваблива і лукава гра.
Коти шаліють в березні. А в травні —
і господині їхні достославні.
Дванадцятого червня… (Точні числа —
а я люблю вживати саме їх —
це станції, де доля наша кисла
міняє коней змилених своїх.
Над царствами й народами нависла,
летить вона й лишає, як на сміх,
лише хисткі надії на чудове,
що їх нам обіцяють богослови.)
Дванадцятого червня, пів на сьому
(або о сьомій), в сутінках густих
вона сиділа в гроті, у якому,
либонь, ховались гурії. (Про них
і Магомет згадав, а ще по тому —
і Мур-Анакреон в рядках палких.
Хай ліра їхня славиться й трофеї,
що їх вони одержали за неї!)
Вона