Дон Жуан. Джордж Гордон БайронЧитать онлайн книгу.

      Наш вік – це час кмітливості людської,

      і винайшов, стараючись чимдуж,

      він досить патентованої зброї

      для вбивства тіла і спасіння душ.

      Є лампи вже конструкції нової —

      світи, лиш настанови не поруш.

      Немає в тому лиха і малого,

      якщо рівняти з лихом Ватерлоо.

      Феноменальна у людей природа:

      для них у світі завше, як на сміх,

      смертельний гріх – найбільша насолода,

      а насолода – то смертельний гріх!

      Одних чарують гроші, інших врода,

      кохання, сяйво успіхів своїх…

      Та всі хисткі і звивисті доріжки

      не віддалять від смерті анітрішки.

      А потім що? Та хто зна! Вже не рано.

      Тож на добраніч. Час уже мені

      вертатись до початого роману.

      Вже листопад хмурнішав у вікні,

      коротшав день, з вечірнього туману

      гора в снігу біліла вдалині.

      Гуло в затоці, хвилями обнятій,

      а сонце скромно гаснуло о п’ятій.

      Як твердить сторож, хмари пелехаті

      заткали ніч – ні місяця, ні зір.

      Довкіл вогню сиділи люди в хаті.

      Люблю і я вогонь той з давніх пір —

      камін, цвіркун, балакуни затяті,

      серед яких ні хмурих, ні зневір.

      І, щоб, як кажуть, нас минули свари,

      до цього ще й шампанське та омари.

      Пробила північ. Джулія збиралась

      уже лягати в ліжко, та за мить

      в будинку враз такий здійнявся галас,

      що навіть мертвих міг би розбудить,

      якби вони в книжках не прокидались,

      коли сюжет ожити їм велить.

      Хтось грюкає, вигукує і кличе:

      «Прокиньтесь, донно Джуліє! Та швидше!»

      «Відкрийте! Слово честі, я не винна!

      Я стежила, невидима ніким!

      Там дон Альфонсо й ціла половина

      Севільї йде озброєна за ним!

      Яка ганьба! Лише одна хвилина,

      і пан увійде з натовпом отим.

      Нехай ваш гість вистрибує до саду:

      не високо, до того ж не з фасаду!»

      І ось Альфонсо справді у кімнаті,

      а з ним при зброї душ із двадцять п’ять.

      Усі вони, як водиться, жонаті,

      і сон жінок не звикли шанувать,

      та ще коли дружини заповзяті

      лоби їм полюбляють прикрашать.

      Заразливе ж бо зрадництво жіноче:

      прости одній, грішити інша схоче!

      Не знаю, звідки все те узялося —

      і підозріння, й вихватка оця.

      Коли у мужа сиве вже волосся,

      йому таке, либонь, не до лиця.

      Чи гарно, коли тільки щось здалося,

      тягти до спальні дурня й мудреця,

      щоб інші пересвідчились у тому,

      від чого страшно робиться й самому!

      Нещасна