Украдене щастя (збірник). Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
українського і одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного ґенія» – Івана Франка. Відзначення його багатогранної діяльности Нобелівською премією, на думку професора Застирця, мало б величезне політичне значення для національних змагань старовинного культурного народу, який бореться за свою свободу. Це звернення підтримала європейська літературно-наукова еліта[18].
Проте за півроку Франка не стало. Похований він був на Личаківському цвинтарі, у чужому гробівці й позиченій сорочці.
Франко так і не став Нобелівським лавреатом. Упав на шляху, на порозі землі обітованої, не вступивши до неї, немов пророк Мойсей – до омріяної Палестини. Невблаганна смерть виявилась прудкішою од світового визнання, забравши з собою Франка – напередодні визвольних змагань 1917—1921 років.
Та чи змаліла від того ця постать? Чи трагічний етос Франкової всежиттєвої самоофіри рідному народові був зведений ad absurdo? Чи ідеали правди, людської гідности і свободи, за які він боровся, знецінилися, здевальвувалися? Питання риторичні, бо справжня велич вимірюється не відзнаками й нагородами, а ґравітаційною силою духа, спроможного променювати крізь час і простір – у безвість віків. Духа, напнутого, мов тятива, – поміж землею і небом.
Немов стріла у вічність – Франкові твори, послання до нащадків, заповіти й дороговкази, писані на скрижалях національного буття кров’ю огненного серця: «Ще момент – і Єгошуї крик Гирл сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить».
Читаймо. Ми ще маємо шанс стати нацією героїв.
Поезія
Із книги «Із літ моєї молодости
Збірка поезій Івана Франка з п’ятиліття 1874—1878» (Львів, 1914)
Глянь на криницю, що із стіп могили
В степу слезою чистою журчить;
В їй оці личко місяця блищить
І сонця промінь грає в чистій хвилі.
З грудей землі б’ють водянії жили.
Струї живої рух не кінчиться й не спить,
Вода ж погожа тисячі живить
Весни дітей, що вкруг її обсіли.
Криниця та з чудовими струями —
То люду мого дух, що, хоч у сум повитий,
Співа до серця серцем і словами.
Як початок тих струй усім закритий,
Так з темних джерел ті слова повстали,
Щоб чистим жаром серце запалити.
Вірш написаний як привіт митрополитові Йосифу Сембратовичу[19]
в день його іменин д. 26 грудня 1875 іменем питомців руської духовної семінарії у Львові.
Хреста нас знаменем хрестили,
Ростем під знаменем хреста;
З хреста пливуть всі наші сили
І віра наша пресвята.
І під знаком хреста пречудним
Боролись наші предки все,
І поступали шляхом трудним,
Як Той, що тихо хрест несе.
І
Див.:
Сембратович Йосиф (1821—1900) – діяч Української греко-католицької церкви, у 1870—1882 рр. галицький митрополит.