Украдене щастя (збірник). Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.

      Ось спить дитя, невинний ангел чистий.

      Смієсь у сні – се ангел з ним іграє…

      Сплакне у сні – се ангел, в облак мглистий

      Розплившися, манить його й щезає.

      І сон отсей нестертий, віковистий

      В душі його по собі слід лишає:

      З дитячих снів той ангел променистий

      Раз в раз бажання, тугу в нім збуджає.

      Рвесь молодець від батька і від мами

      Чогось шукати десь в чужій чужині,

      А ангел з далі кличе: «Д’ мині! Д’ мині!»

      Любви, надії він спішить стежками,

      Там плід здобуде, тут лиш квіти зв’ялі,

      А ангел з далі кличе: «Далі! Далі!»

      Не знаю, що мене до тебе тягне,

      Чим вчарувала ти мене, що все,

      Коли погляну на твоє лице,

      Чогось мов щастя й волі серце прагне

      І в груді щось метушиться, немов

      Давно забута згадка піль зелених,

      Весни і цвітів, – молода любов

      З обійм виходить гробових, студених.

      Себе я чую сильним і свобідним,

      Мов той, що вирвався з тюрми на світ;

      Таким веселим, щирим і лагідним,

      Яким я був за давніх, давніх літ.

      І, попри тебе йдучи, я дрижу,

      Як перед злою не дрижав судьбою;

      В твоє лице тривожно так гляджу, —

      Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

      Якби ти слово прорекла мені,

      Я б був щасливий, наче цар могучий,

      Та в серці щось порвалось би на дні,

      З очей би сліз потік поллявся рвучий.

      Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,

      І приязнь мусила б нам надокучить,

      В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,

      Роздільно нам прийдеться і вмирать.

      Припадком лиш не раз тебе видаю,

      На мене ж, певно, й не зирнула ти;

      Та прецінь аж у гріб мені – се знаю —

      Лице твоє прийдеться донести.

      Так, ти одна моя правдивая любов,

      Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

      Ти найтайніший порив той, що бурить кров,

      Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.

      Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,

      Та ще ніколи слів для себе не знайшов;

      Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,

      Коб віра сильная й могучая десниця.

      Як згублену любов, несповнене бажання,

      Невиспіваний спів, геройське поривання,

      Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

      Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

      Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, —

      Отак, красавице, і я тебе люблю.

      Твої очі,