Украдене щастя (збірник). Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.

      Мамцю, мамцю, що мені?

      Щось, мабуть, зовсім погане!

      Мій спокій, мов свічка, тане,

      А в серденьку, як в млині.

      Щось туркоче, щось біжить —

      Тихо-тихо, то знов крепче,

      Щось співає, свище, шепче,

      А все згідно: «Жить! Жить! Жить!»

      Без причини я сміюсь,

      Без причини гірко плачу,

      Щось у млі рожевій бачу,

      Всіх люблю і всіх боюсь.

      Спать не можу й бачу сни:

      Десь немов садок розкішний,

      В нім квіток рядок утішний

      В тихім сяєві весни.

      Між квітками тими й я.

      А в садку музика грає,

      Рій метеликів гуляє…

      Мамко, мамочко моя!

      А між ними там один

      Пишнокрилий, срібнолатий…

      Ах, якби його спіймати!..

      Ґрації[55] якоїсь син.

      Він крильцями тріпотить —

      Весь рожевий, тло зелене —

      Все круг мене, все круг мене

      Відлетить, то прилетить!

      Мамцю, мамцю, що се є?

      Чи метелик, чи горобчик,

      Чи рожевий, гарний хлопчик

      Мені спати не дає?..

      Чи не добре б нам, брати, зачати

      Скорбне слово у скорботну пору,

      Як мужам до мужеського збору,

      Не як дітям у дзвінки бряжчати?

      Вирядім ми слово до походу

      Не в степи куманські[57] безконечні,

      А в таємні глибини сердечні,

      Де кують будущину народу.

      Потопчімо там полки погані,

      Що летять на душу, як тривога,

      Смагу сиплють з огняного рога

      І кинджал ще обертають в рані.

      Вирвім з коренем ту коромолу,

      Що з малого гріх великий робить,

      Що нечайно брата братом гнобить,

      Щоб засісти з ворогом до столу.

      Чи ще мало в путах ми стогнали?

      Мало ще самі себе ми жерли?

      Чи ще мало нас у ликах гнали?

      Чи ще мало одинцем ми мерли?

      Блаженний муж, що йде на суд неправих

      І там за правду голос свій підносить,

      Що безтурботно в сонмищах лукавих

      Заціплії сумління їм термосить.

      Блаженний муж, що в хвилях занепаду,

      Коли заглухне й найчуткіша совість,

      Хоч диким криком збуджує громаду,

      І правду й щирість відкрива, як новість.

      Блаженний муж, що серед ґвалту й гуку

      Стоїть, як дуб посеред бур і грому,

      На згоду з підлістю не простягає руку,

      Волить зламатися, ніж поклониться злому.

      Блаженний муж, кого за теє лають,

      Кленуть, і гонять, і поб’ють камінням;

      Вони ж самі його тріумф підготовляють,

      Самі своїм осудяться сумлінням.

      Блаженні всі, котрі не знали годі,

      Коли