Украдене щастя (збірник). Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
трути-зілля влила.
7
Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить.
Головами хитають старі лікарі,
І тривога, як ніч, залягла у дворі.
По всім краю йде вість, наче змора та сон,
І сумує весь край, і рида Вавилон.
Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,
В Олександрів покій куртизана ввійшла.
«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!
Ось від мене тобі чудодійний горіх!
Се богині є дар. Як з’їси те зерно,
Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».
Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!
Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»
Та дівча не дрижить, не спускає очей:
«Мені дав його твій ґенерал Птолемей».
8
Олександер у болях жорстоких лежав
І в руці своїй плід чудодійний держав.
«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!
А життя – то борня! А любов – то брехня!
Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!
Не для нас, о богине, твій божеський дар!
Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.
Міліони людей можу вбить, погубить,
Та чи змушу кого мене вірно любить?
Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!
Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?
[А без щастя, без віри й любови внутрі
Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!][97]
Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
9
Серед болю в постелі підводиться цар,
І побожно цілує чудовний той дар,
І в тріскучий огонь із пахучих полін
Чудодійний горіх бистро кидає він.
І здалось, що вже біль не так люто палив,
Мовби в збурену кров охолоди налив.
Прояснів його ум, серце збулось химер,
А в опівніч саму Олександер умер[100].
Із циклу «Із злоби дня. із тридцятиліття 1878—1907»
Квилить поезія німа, безрука:
«Не ґеній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля – труду мого рента.
Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
Я не ґеній, синку милий,
Тим ніколи не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не ґеній,
Я звичайний чоловік.
Я для ґеніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І
Пропущену в книзі «Давнє й нове» строфу відновлено за збіркою «Мій Ізмарагд» (Львів, 1898. – С. 113).
Нірвана – Див. примітку до вірша «Даремно, пісне! Щез твій чар…» із «Третього жмутка» «Зів’ялого листя».
Олімп – найвища гора у Фессалії (Греція), згідно з мітологічними уявленнями давніх греків – резиденція верховних богів («олімпійців») на чолі із Зевсом.
Насправді Александр Македонський раптово помер від малярії 13 червня 323 р. до P. X. у Вавилоні, не здійснивши своїх планів підкорення Аравії та Північної Африки.
О. Люнатик – псевдонім Остапа Луцького (1883— 1941) – українського поета, перекладача, літературного критика, члена модерністичного мистецького угруповання «Молода Муза». Під цим псевдонімом О. Луцький видав збірку пародій «Без маски: Історія новійшої літератури. Причинки – проблеми – дезідерати» (Коломия, 1903), у якій умістив, зокрема, дві не зовсім коректні в етичному плані пародії на твори І. Франка: «Іван Храмко» й «Дехто». Другу строфу першої з цих пародій Франко поставив за епіграф до своєї поетичної відповіді молодому літераторові.