Украдене щастя (збірник). Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.

      «Коли по битві коло Саламіни[129]

      Щасливі греки почали шукати,

      Хто з них найбільше заслуживсь Елладі,

      Кому би першу надгороду дати,

      То по глибокій, мудрій застанові

      Рішили: кождий так боровся сміло,

      Таким палав чуттям патріотичним,

      Всю силу й душу клав у спільне діло,

      Що надгороди першої нікому

      Народ признать не може й не бажає.

      Бо надгороди тої справедливо

      Сам себе кождий гідним уважає.

      От так і в нашім тім остатнім бою,

      Коли вже ворог бив без застанови

      Не в армію, не в вежі, ані в мури,

      А в нашого існовання основи,

      Коли здавалось, що на нас повстали

      Не люди, але всі живла природи,

      Земля, повітря, і вода, і скали,

      Що вже остатній нам кінець приходить, —

      В тім бою кождий з нас стояв так твердо

      І сили й ум сплітав в одно огниво, —

      Що надгороду дать комусь одному

      Було б несправедливо й неможливо.

      Най кождий сам собі таку признає,

      Якої варт перед самим собою.

      А другу надгороду тим признаймо,

      Що головами полягли у бою,

      На третю надгороду, панство любе,

      Є тут аж два між нами кандидати:

      Заслуги їх усім вам добре звісні,

      Тож розсудіть, кому її признати.

      Один в момент найтяжчої зневіри,

      Коли топір уже блищав над нами

      І, бачилось, нема для нас рятунку,

      З біди нас вивів хитрими словами.

      Не військовою штукою, не жаром

      Чуття на подвиг він підняв громаду,

      А ворогові труту влив у душу,

      Його спокусив на відступство й зраду.

      Се правда, ворог сяк чи так побитий,

      Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди, —

      Та я міркую, що гнила побіда

      Хіба гнилої варта надгороди».

      Між панством шум. Всі лиця простяглися.

      Князь кинувся, мов голий у кропиві.

      Та