Та сама я. Джоджо МойесЧитать онлайн книгу.
не можу з цим удіяти. Ну що це за парк такий, із пагорбами? Містер Ґопнік розлютився б, якби побачив, що я не супроводжую його дружину. І сама Аґнес, мабуть, зрозуміє, що я просто дурна опецькувата англійка і геть ніякий не союзник. А мені на заміну знайде когось стрункого та гарного, хто краще розуміється на спортивному стилі.
Саме в цей момент мене перегнав якийсь старий. Він поглянув на мене, тоді зиркнув на свій фітнес-трекер і підстрибом побіг далі, слухаючи щось у навушниках. Йому було близько сімдесяти п’яти років.
«Ой, ну годі вже». Я провела його поглядом і тоді помітила кінний екіпаж. Я прискорилася й підбігла до конюха.
– Гей! Гей! Я можу попрохати вас підвезти мене до он тих бігунів?
– Яких бігунів?
Я вказала на крихітні фігурки вдалині. Він подивився на них, а потім знизав плечима. Я вилізла на карету й сіла позаду нього, поки він легким рухом поводів переконав коня рушити у потрібному напрямку. Таку поїздку навряд чи назвеш типовою для Нью-Йорка. Ми наблизилися до цілі, і я поплескала його по плечу, щоб вийти. Ми проїхали десь менше чотирьохсот метрів, проте я майже їх наздогнала. Я насилу зістрибнула вниз.
– Сорок баксів, – заявив конюх.
– Що?
– Сорок баксів.
– Але ми й півкілометра не проїхали!
– Леді, такі у нас ціни.
Вони й досі про щось спілкувалися. Я дістала дві банкноти по двадцять доларів із задньої кишені та жбурнула їх у чоловіка, а потім сховалася за каретою й продовжила бігти саме в той момент, коли Джордж обернувся та побачив мене. Я знов підвела великі пальці догори, немов увесь цей час бігла позаду.
Чоловік нарешті зглянувся наді мною. Він помітив, як я куль-гаю, і підбіг ближче, поки Аґнес розтягувала м’язи, розставивши довжелезні ноги, немов неймовірно гнучкий фламінго.
– Міс Луїзо! У вас усе гаразд?
Принаймні мені здалося, що це Джордж. Я більше нічого не бачила, мої очі заливав піт. Я зупинилася та, спершись руками на коліна, спробувала перевести дух.
– У вас якісь проблеми? Щось ви трохи почервоніли.
– Трохи… заіржавіла, – зойкнула я. – Проблема… зі стегном.
– Ви зазнали травми? Треба було сказати!
– Я не хотіла… нічого пропустити! – мовила я, витираючи очі руками. Чудово, тепер вони печуть.
– Де саме болить?
– Ліве стегно. Перелом. Вісім місяців тому.
Він узявся за моє стегно й повернув мою ногу вперед і назад, щоб відчути, як вона рухається. Я щосили намагалася не скривитися.
– Знаєте що, гадаю, на сьогодні з вас досить.
– Але я…
– Ні, розвертайтеся, міс Луїзо.
– Ой, ну якщо ви наполягаєте. Яке розчарування.
– Зустрінемося з вами вдома. – Він так енергійно поплескав мене по спині, що я ледь не впала обличчям на землю. А тоді, радісно помахавши на прощання, вони побігли далі.
– Ну як вам, міс Луїзо? – запитав Ашок, коли я пришкандибала через сорок п’ять хвилин. Виявилося, у Центральному