Та сама я. Джоджо МойесЧитать онлайн книгу.
на мій рахунок.
– Звісно, місіс Ґопнік.
Я підійшла до каси. Коли ми виходили з магазину, я, тримаючи пакети у руках, тихо запитала:
– Тож ви хочете, щоб я була дуже обережна?
Жінка здивовано поглянула на мене.
– Із сукнею.
Погляд Аґнес і досі здавався порожнім.
Я перейшла на шепіт.
– Можна зберегти етикетку, щоб повернути її наступного дня. Знаєте, якщо на неї ніхто не проллє вино, а також якщо вона не смердітиме цигарками. Може, треба побризкати її освіжувачем.
– Повернути?
– У магазин.
– Навіщо її повертати? – запитала вона, сідаючи до машини, поки Ґеррі складав пакети до багажника. – Не дивися так на мене, Луїзо. Ти думаєш, я сама не знаю, як ти хвилюєшся? У мене нічого не було, коли я сюди приїхала. Ми навіть мінялися одягом із подругами. Але цього вечора ти вдягнеш гарну сукню і сидітимеш поряд зі мною. Тобі не можна бути в уніформі. Сьогодні ти ніякий не персонал. І я з задоволенням за це заплачу.
– Гаразд.
– Ти зрозуміла. Так? Сьогодні тобі не можна бути персоналом. Це дуже важливо.
Я, трохи ошелешена неочікуваним поворотом подій, думала про величезну сумку в багажнику, поки машина пробивалася крізь мангеттенський рух.
– Леонард сказав, що ти доглядала чоловіка, котрий помер.
– Доглядала. Його звали Вілл.
– Він сказав, ти вирішила почати нове життя.
– Я намагаюся.
– А також те, що ти тут нікого не знаєш.
– Лише Натана.
Жінка задумалася.
– Натан. Я думаю, він хороша людина.
– Дійсно хороша.
Вона подивилася на свої нігті.
– Ти говориш польською?
– Ні, – мовила я і одразу ж додала: – Але я можу вивчати, якщо вам…
– Ти знаєш, що для мене складно, Луїзо?
Я похитала головою.
– Я не знаю, хто… – Аґнес завагалася та, мабуть, передумала говорити те, що збиралася. – Я хочу, щоб ти стала мені подругою сьогодні. Гаразд? Леонард… він буде зайнятий роботою. Буде багато спілкуватися, спілкуватися з чоловіками. Але ти будь зі мною, гаразд? Поруч.
– Як скажете.
– І якщо хтось запитає, то ти – моя давня подруга. Ми познайомилися, коли я жила в Англії. У школі. І ніяка не асистентка, гаразд?
– Зрозуміло. Познайомилися у школі.
Здавалося, її задовольнила моя відповідь. Вона кивнула й відкинулася на спинку сидіння.
Решту дороги жінка мовчала.
Готель «Нью-Йорк Палац», у якому проводився захід Фонду Стрейджерів, був настільки великим, що це виглядало майже комічно: казкова фортеця з двориком та арочними вікнами, усіяна ліврейними лакеями у блідо-жовтих бриджах. Здавалося, що архітектори цієї будівлі надихнулися яким-небудь великим старим європейським готелем, скопіювали вишукані карнизи, мармурові вестибюлі та дрібнички з позолотою і вирішили додати усього і якомога більше, присипавши