Та сама я. Джоджо МойесЧитать онлайн книгу.
моя дочка, Табіта. Таб?
Дівчина підвела руку, натягнувши щось на кшталт усмішки, й одразу ж повернулася до свого телефона.
– Прошу пробачити Аґнес за те, що її тут немає. Вона прилягла на годинку. Голова розколюється. Це були довгі вихідні.
На коротку секунду його обличчя затьмарила сумна тінь. Нічогісінько в його поведінці не натякало на те, що я бачила лише годину тому.
Він усміхнувся.
– Отже… сьогодні ви повністю вільні, а з завтрашнього ранку супроводжуватимете Аґнес усюди, куди вона захоче вирушити. Ваша офіційна посада називається «асистентка», тож від вас очікується підтримка в усьому, що їй захочеться робити протягом дня. У неї дуже напружений графік – я попрохав свого асистента внести вас до сімейного календаря, тож ви отримаєте його електронною поштою, одразу з усіма оновленнями. Краще перевіряйте близько десятої години вечора – саме в цей час ми зазвичай вносимо останні зміни. Завтра ви познайомитеся з рештою нашої команди.
– Чудово. Дякую.
Почувши слово «команда», я одразу ж уявила собі футболістів, що працюють у цій квартирі.
– Що на вечерю, тату? – Табіта поводилася так, ніби мене не існує.
– Я не знаю, люба. Я думав, ти хотіла кудись піти.
– Я не впевнена, що переживу це сьогодні. Мабуть, я просто залишуся вдома.
– Як забажаєш. Тільки подбай про те, щоб Іларія про це знала. Луїзо, у вас іще є запитання?
Я щосили намагалася пригадати хоч щось.
– Ой, і мама попрохала запитати, чи ти знайшов ту маленьку картину. Міро5.
– Люба, я на це більш не куплюся. Картина належить цьому будинкові.
– Але мама сказала, що це вона обрала її. Вона за нею сумує. А тобі вона навіть і не подобалася ніколи.
– Не в цьому річ.
Я перенесла вагу з однієї ноги на другу, не впевнена, чи мене вже відпустили.
– Ні, тату, річ саме в цьому. Мама неймовірно сумує, а тобі геть начхати.
– Вона коштує вісімдесят тисяч доларів.
– Мамі начхати на гроші.
– Ми можемо обговорити це пізніше?
– Пізніше ти будеш зайнятий. Я пообіцяла мамі, що вирішу це питання.
Я невпевнено зробила крок назад.
– Тут нема чого вирішувати. Ми з нею розрахувалися півтора року тому. Тоді я й поставив крапку. Ой, люба, а ось і ти. Тобі вже краще?
Я озирнулася. Жінка, яка тільки-но увійшла до кімнати, була приголомшливо красивою, хоча зовсім не мала на обличчі макіяжу, а її біляве волосся було зібране у вільний вузол. На її високих вилицях злегка виднілося ластовиння, а форма очей натякала на слов’янську спадковість. Я припустила, що вона приблизно мого віку. Вона босоніж підійшла до містера Ґопніка й поцілувала його, обвивши шию чоловіка рукою.
– Значно краще, дякую.
– Це Луїза, – мовив він.
Вона обернулася до мене.
– Моя нова союзниця, – мовила жінка.
– Твоя нова асистентка, – виправив містер Ґопнік.
– Вітаю,
Жуан Міро-і-Ферра – каталонський художник, скульптор і графік. Один із найвідоміших митців-сюрреалістів.