Моя неймовірна подруга. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
деревами, а ще – кілька будівель уздовж блискучої колії залізничного полотна. Перед будинками, з іншого боку траси, тягнулася ґрунтова, вся в ямах, дорога, що огинала ставки. Праворуч, якщо вийти через ворота, розляглися поля, без єдиного деревця, під широким безмежним небом. Ліворуч був тунель на три отвори, але якщо видертися на залізничний насип, то погожого дня з того боку можна було роздивитися – поза густою рослинністю, будинками та огорожами з туфу – да-леку блакитну гору з двома вершинами – нижчою та вищою: то був вулкан Везувій.
Але ніщо з того, що було у нас перед очима щодня, чи з того, що можна було побачити, вилізши на згірок, не справляло на нас особливого враження. Ми так звикли упевнено розповідати у школі про те, чого ніколи не бачили, а лише читали в підручниках, що найбільше хвилювання у нас викликало невидиме. Ліла казала, що саме у тому напрямку, де виднівся Везувій, було море. Ріно, якому колись довелося там бувати, розповідав нам, що вода в морі чиста, блакитна – просто диво. У неділю, особливо влітку та чи навіть і взимку, він бігав з друзями купатися і пообіцяв, що колись і нас візьме із собою. Звичайно, не він один бачив море, бачили його й інші з тих, кого ми знали. Якось нам про нього згадували Ніно Сарраторе та його сестра Маріза таким тоном, немовби для них було нормою інколи ходити їсти бублики та морепродукти. Джильйола Спаньйоло теж побувала на морі. Їй, Ніно, Марізі пощастило, бо їхні батьки могли повезти своїх дітей погуляти десь інде, а не лише у сквер перед церквою. Наші – ні: не мали часу, не мали грошей, не мали охоти. Правда, десь, у якомусь далекому куточку моєї пам’яті, жевріла згадка про море; мати казала мені, що возила мене туди, коли я була ще зовсім маленькою, а їй треба було лікувати хвору ногу пісочними ваннами. Та до матері в мене було мало довіри, тому Лілі, яка про море не знала нічого, я казала, що теж не знаю про нього нічого. Отож вона вирішила зробити, як Ріно: зібратися й вирушити сама. І переконала мене піти разом з нею. Завтра.
Прокинулася я раненько, поводилася так, ніби збиралася, як завжди, до школи: хліб з молоком на сніданок, портфель, шкільний фартушок. Потім зачекала Лілу перед воротами, як і в інші дні, але замість того, щоб піти праворуч, ми перетнули трасу і вирушили ліворуч, до тунелю.
Було ще зовсім рано, але вже припікало. У повітрі відчувався запах землі та трави, що сохли на сонці. Нам довелося продиратися через високі кущі протоптаними стежинами, що вели до залізничної колії. Вибравшись до електричного стовпа, ми зняли фартушки і запхали їх собі до портфелів, які заховали в чагарнику. Потім подалися через поле, ту місцевість ми знали дуже добре, а тому мчали щодуху по схилу, що вів до входу в тунель. Отвір праворуч був таким темним, що здавався майже чорним; раніше туди, у морок, ми ніколи не забиралися. Ми взялися за руки і зайшли все-редину. Тунель був дуже довгий, лише вдалині ледь виднілося світло виходу. Поступово наші очі звикли до темряви, у вухах лунко віддавався звук наших кроків, і ми могли вже розрізнити сріблисті струмочки води, що стікала по стінах, великі калюжі на землі. Незважаючи на страх, ми все