На лезі клинка. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
йому трапився відьмак, але його було легко вбити. Він не мав жодних надприродних сил – принаймні нічого такого Лоґен не помітив. Але маг – це вже інша справа.
– Ми чули, що маги сильні та мудрі, – мовив середній дух, – і що подібний маг може чимало дати звичайній людині і показати небачені речі. Однак маги також хитрі, і їхні шляхи несповідимі.
– А чого він хоче?
– Спитай його.
Духи не надто переймались справами людей і завжди були скупі на подробиці, та все ж це було краще, ніж звичні розмови про дерева.
– Що робитимеш, Дев’ятипалий?
Лоґен на мить замислився.
– Вирушу на Південь, знайду мага і спитаю, що йому від мене треба.
Духи кивнули. Вони ніяк не виказували, хороша це, на їхню думку, ідея чи погана. Їм було все одно.
– Що ж, прощавай, Дев’ятипалий, – мовив дух, що сидів справа. – Мабуть, ми більше не побачимось.
– Вже якось обійдусь без вас.
Лоґенів дотеп вони не оцінили. Духи піднялись і почали віддалятись від вогню, поволі зливаючись з темрявою. Згодом вони зовсім щезли, але Лоґен змушений був визнати, що від них було більше користі, ніж він сподівався. Завдяки їм у нього з’явилася мета.
Вранці він вирушить на Південь і там знайде мага. Хтозна, може, він виявиться непоганим співрозмовником. Зрештою, це краще, ніж за так отримати у груди купу стріл. Лоґен дивився на вогонь, поволі киваючи самому собі.
Він згадував інші часи та інші вечори біля багаття, коли був не один.
Гра з ножами
В Адуа стояв чудовий весняний день, і сонце просвічувало крізь гілля червоного кедра, кидаючи плямисті тіні на гравців, що сиділи під ним. Внутрішнім двором гуляв приємний вітерець, тож карти доводилось міцно тримати в руках або ж притискати склянками чи монетами. На деревах цвірінькали пташки, а з дальнього краю газону долинало клацання ножиць садівника, від чого по високих білих будівлях чотирикутного подвір’я пробігало тихе, приємне відлуння. А чи втішить гравців величенька купа монет у центрі столу, залежало, звичайно, від карт, що їх вони тримали у руках.
Наприклад, капітану Джезалю дан Лютару та купа, безумовно, подобалась. Він виявив у себе незвичний талант до гри, коли його призначили у Королівський полк – талант, яким капітан користався, щоб вигравати значні суми у своїх товаришів по службі. Він походив з багатої сім’ї і в грошах, очевидно, не мав потреби, але гра дозволяла йому підтримувати ілюзію ощадливості, і при цьому тринькати гроші, наче матрос. Щоразу, коли Джезаль бував удома, батько нудив усіх розмовами про те, як його син чудово планує видатки, а півроку тому купив йому в нагороду капітанський чин. Це не втішило його братів. Так, від грошей, безумовно, була користь, та й принизити близьких друзів – неабияке задоволення.
Джезаль напівсидів-напівлежав на лавці, витягнувши одну ногу і вивчаючи поглядом обличчя інших гравців. Майор Вест так відхилив свій стілець назад, що, здавалося, мав от-от беркицьнутися з нього. Він підняв свою склянку до сонця і милувався тим, як крізь бурштиновий напій сочиться світло. На його губах сяяла легка, загадкова посмішка, яка наче казала: «Хоча я і не з шляхетної сім’ї і маю нижчий