На лезі клинка. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.

      – Я не можу це робити безкінечно, розумієш, – сказав Джезаль, важко кульгаючи до своєї квартири. – Скільки цих страшних знущань може витримати людина?

      Вест посміхнувся.

      – Це квіточки. Я ще не бачив, щоб старий виродок так м’яко до когось ставився. Ти йому, мабуть, дуже подобаєшся. Зі мною він і близько не був таким приязним.

      Джезалю не вірилось.

      – Хіба може бути ще гірше?

      – Я не мав такої підготовки, яка є у тебе. Він змушував мене тримати важку палицю над головою з обіду до вечора, доки вона не падала мені на голову. – Майор ледь скривився, ніби сама згадка про це була болісною. – Він змушував мене збігати на Велику вежу і назад у повному обладунку. Він займав мене спарингом чотири години на день. Щоденно.

      – Як ти це витримав?

      – В мене не було вибору. Я не дворянин. Фехтування було моїм єдиним шансом вибитися в люди. Та й, врешті-решт, це дало свої плоди. Скільки ти знаєш простолюдинів, котрі служать у Королівському полку?

      Джезаль стенув плечима.

      – Якщо подумати, то дуже мало.

      Будучи дворянином, він вважав, що їм там взагалі не місце.

      – Але ти із шанованої сім’ї, і вже капітан. Якщо переможеш у Турнірі, перед тобою відкриються всі дороги. Лорд-камерґер Хофф, верховний суддя Маровія, навіть сам Варуз, якщо вже на те пішло – всі вони у свій час стали переможцями Турніру. Переможці правильної крові завжди сягають висот.

      Джезаль пирхнув.

      – Як твій друг Занд дан Ґлокта?

      Ім’я каменем повисло у повітрі.

      – Ну… майже завжди.

      – Майоре Вест! – пролунало позаду них.

      До них поспішав присадкуватий сержант зі шрамом на щоці.

      – Сержанте Форест, як ся маєте? – запитав Вест, тепло поплескавши солдата по спині.

      Він мав підхід до селюків, але Джезаль завжди нагадував собі, що й Вест від них недалеко втік. Він, можливо, й освічений, і в чині офіцера, і так далі, але, якщо замислитись, у нього все одно було більше спільного з сержантом, ніж із Джезалем.

      Сержант радо усміхнувся.

      – Усе добре, сер, дякую.

      Він з повагою кивнув Джезалю:

      – Доброго ранку, капітане.

      Джезаль відповів йому стриманим кивком і відвернувся, розглядаючи проспект. Він не бачив жодного сенсу у панібратстві між офіцером і рядовим солдатом. Тим паче, з таким потворно пошрамованим. А потворні люди Джезаля взагалі не цікавили.

      – Чим можу прислужитись? – запитав Вест.

      – Сер, маршал Бурр бажає бачити вас на невідкладній нараді. Наказано зібрати усіх старших офіцерів.

      Вест спохмурнів.

      – Я скоро буду.

      Сержант віддав честь і пішов.

      – А це з якої причини? – недбало кинув Джезаль, спостерігаючи, як якийсь клерк біжить за папірцем, що випав у нього з рук.

      – Через Енґлію і короля північан Бетода. – Вест вимовив це ім’я морщачись, так ніби від нього