Розфарбований птах. Ежи КосинскийЧитать онлайн книгу.
своїх дітей, в яких ледь жевріло життя. Чоловіки розпачливо накривали дружин, що палали в гарячці, перинами й овечими шкурами. Заплакані діти дивилися на вкриті синіми плямами обличчя своїх мертвих батьків.
Моровиця не здавалася.
Селяни виходили на пороги своїх хатин, підводили очі від дорожньої пилюки й шукали Господа. Лише Він міг полегшити їхні гіркі муки. Лише Він міг подарувати благодатний спокійний сон змученим людським тілам. Лише Він міг змінити жахливі таємниці хвороби вічним здоров’ям. Лише Він міг приглушити біль матері, що оплакує втрачене дитя. Лише Він…
Але Бог, недоступний у своїй мудрості, чогось чекав. Навколо халуп, на дорогах, у садках і на подвір’ях палали вогнища, обкурюючи все димом. Із сусідніх лісів лунали дзвінкі удари сокир і гуркіт повалених дерев – чоловіки рубали ліс, щоб підтримувати багаття. Я чув у ясному нерухомому повітрі хрусткі пронизливі удари, з якими сокири вгризались у стовбури дерев. Діставшись до пасовиськ і села, звуки дивно стихали й слабшали. Як туман приховує й послаблює полум’я свічки, так і мовчазне, зажурене, важке від хвороби повітря поглинало й заплутувало звуки отруйною сіткою.
Одного вечора в мене запалало обличчя, а тіло взяли дрижаки. Ольга на мить зазирнула мені у вічі й поклала на чоло прохолодну руку. Потім поспіхом, і не прохопившись жодним словом, жінка потягла мене до віддаленого поля. Там вона викопала глибоку яму, роздягнула мене й наказала стрибнути всередину.
Поки я стояв на дні, тремтячи від гарячки і холоду, Ольга засипала яму землею мені до шиї. Потім затоптала ґрунт і розрівняла його лопатою. Переконавшись, що навколо немає мурашників, жінка розклала три димних торф’яних вогнища.
Моє тіло, закопане в холодну землю, за кілька секунд цілковито вистигло, наче корінь зів’ялого будяка. Я втратив усі відчуття. Наче покинутий качан капусти, я злився з просторим полем.
Ольга мене не забула. Протягом дня вона кілька разів приносила прохолодні напої, які вливала мені до рота і які, здавалось, одразу ж виливалися з мого тіла в землю. Дим від багать, до яких вона підкидала свіжий мох, затуманював мені очі і дер у горлі. Коли вітер час від часу відносив убік бовдури диму, навколишній світ здавався грубо витканим килимом. Низенькі рослини навколо видавалися високими, як дерева. Наближаючись, Ольга кидала на навколишній краєвид тінь позаземного велетня.
Нагодувавши мене востаннє в сутінках, вона підкинула до багаття свіжого торфу й пішла додому спати. Я залишився геть один у полі, вкорінений в землі, яка, здавалося, затягала мене щоразу глибше до свого нутра.
Вогнища повільно горіли, а іскри стрибали світляками в непроглядній темряві. Я почувався рослинкою, що тягнеться до сонця й не може розправити присипані землею гілочки. І знову голова, здавалося, зажила власним життям і, обертаючись щоразу прудкіше, набирала запаморочливої швидкості, аж поки врешті-решт не наштовхнулася на сонячний диск, який люб’язно зігрівав її протягом дня.
Час