Вампір із Сассексу (збірник). Артур Конан ДойлЧитать онлайн книгу.

      – Правда? Справжній злодій! А коні, а кузня? Еге, цікава забігайлівка цей «Бійцівський когут»! Давайте-но поспостерігаємо, що там діється, лише обережно, нишком.

      Позаду нас височів пологий пагорб, усіяний сірими валунами. Коли ми почали підійматися вгору його схилом, я поглянув у бік Голдернесс-холу й раптом побачив велосипедиста, котрий швидко мчав дорогою.

      – Пригніться, Ватсоне! – гукнув Голмс, опустивши мені на плече свою важку руку.

      Тільки-но ми встигли сховатися за валун, як цей чоловік пролетів повз нас. У хмарі пилу, здійнятого велосипедистом, переді мною промайнуло бліде, схвильоване обличчя, у кожній рисі якого застиг жах: відкритий рот, застиглий погляд дико вирячених очей. Це була якась безглузда карикатура на чепуристого, стрункого Джеймса Вайлдера, нашого вчорашнього знайомого.

      – Секретар герцога! – скрикнув Голмс. – Мерщій, Ватсоне! Поглянемо, що йому там треба.

      Стрибаючи по камінню, ми видерлися нагору схилом і побачили звідти двері заїзду. Велосипед Вайлдера стояв біля стіни. У будинку не було помітно жодного руху, у вікна ніхто не визирав.

      Сонце заходило за високі вежі Голдернесс-холу, і на рівнину повільно спускалися сутінки. Незабаром у згуслій темряві зі стайні при заїзді виїхав екіпаж із ліхтарями обабіч, і через хвилину-другу він щодуху промчав повз нас у напрямку Честерфілду.

      – Як це розуміти, Ватсоне? – прошепотів Голмс.

      – Схоже на втечу.

      – Екіпаж, а в ньому лише одна людина, наскільки мені вдалося розгледіти. Але це не містер Джеймс Вайлдер, бо він, погляньте, он там стоїть.

      Посеред яскраво освітленого прямокутника дверей чорніла постать секретаря. Витягнувши шию, він вдивлявся в темряву, явно чекаючи на когось. Минуло кілька хвилин, і нарешті на дорозі почулися кроки. У світлі, що падало з дверей, промайнула ще чиясь тінь, двері зачинили, і заїзд знову занурився в морок. Потім в одному з його горішніх вікон засвітили лампу.

      – Дивні відвідувачі заходять у «Бійцівський когут», – зауважив Голмс.

      – Вхід у шинок із іншого боку.

      – Правильно. Ці двоє, ймовірно, не просто відвідувачі, а гості власника. Але що знадобилося в цьому лігві містеру Джеймсу Вайлдеру, та ще такої пізньої години? І кому він призначив там зустріч? Ризикнемо, Ватсоне, підійдімо до них ближче.