Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні). Георгий КасьяновЧитать онлайн книгу.
href="#n61" type="note">61 «лівих» у парламенті (1990—2000). Оскільки для «лівих» (переважно комуністів, представлених КПУ та політичних гомункулів на зразок Прогресивної соціалістичної партії України) питання ідеології були не лише традиційно важливою сферою життєдіяльності, а й надзвичайно вагомим засобом утримання політичної легітимності серед радянсько-ностальгійної частини населення. Вони досить успішно гальмували всі спроби (реальні та уявлені) націонал-демократів та їхніх союзників зафіксувати антикомуністичну ревізію української історії на рівні державної політики, аж доки 2000 р. не трапилася ситуативна фракційна перестановка сил у Верховній Раді, після якої розпочався політичний занепад «лівих».
Зрештою, варто пам’ятати й про те, що автори тверджень про «проект амнезії» дещо перебільшували ступінь «стурбованості» влади 1990-х – початку 2000-х своїм комуністичним минулим і нібито пов’язаним з цим острахом делегітимації у суспільній свідомості. Якщо йдеться про часи Л. Кравчука, ці міркування варто визнати слушними, бо інерція антикомунізму кінця 1980-х – початку 1990-х була ще досить потужною, і Л. Кравчук мав ураховувати ідеологічні амбіції націонал-демократів.
Якщо йдеться про часи Л. Кучми, ситуація вже була якісно іншою. Влада (і президентська, і законодавча) успадкували її удавані і реальні «гріхи» і була стурбована іншими, значно ближчими до неї у часі й просторі проблемами: економічними (не в останню чергу пов’язаними з перерозподілом власності й особистим збагаченням) і «політико-економічними» (боротьба за перерозподіл влади і власності). Ідеологічні питання, зокрема й такі, як ревізія історії, мали для неї значення лише тоді, коли прямо чи опосередковано були пов’язані з першими двома.
Зрештою, з плином часу виник цілий комплекс стійких понять, своєрідна ідеологічна «буферна зона», яка надійно захищала можновладців від атак тих, хто вимагав «суду над комунізмом» чи «другого Нюрнберга»62. Ця буферна зона була тим надійніша, що в Україні, як і в більшості колишніх радянських республік (за винятком, мабуть, лише Прибалтики та Вірменії), не сталося того, що у післявоєнній Німеччині назвали «денацифікацією», а у пострадянських і посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи – «декомунізацією», «люстраціями» тощо.
Не слід забувати і про те, що згадану буферну зону разом будували як колишні представники комуністичної номенклатури, що зберегли владу, так і їхні опоненти з «націонал-демократичного» табору, частина з яких сама увійшла до владних структур. На початку 1990-х років між цими двома силами був досягнутий негласний компроміс, заснований на формальній спільності інтересів – побудові української державності. Причому якщо серед націонал-демократів були діячі, для яких «побудова української державності» була не формальним символом чи зручним гаслом для пристосування при «новій» владі, а й справді справою морального обов’язку (це стосується передусім частини колишніх дисидентів), то для переважної
У березні 1996 р. за ініціативою Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих, Асоціації дослідників голодоморів та Меморіалу ім. В. Стуса був створений Український національний комітет з організації міжнародного суду над КПРС «Нюрнберг-2». Суспільний трибунал був проведений у 2000 р. в Литві і вже не мав якого-небудь серйозного резонансу в Україні.