Ольга. Бернхард ШлинкЧитать онлайн книгу.
Вона переконувала себе, що кохана людина – не данина, а подарунок, а бути одне для одного подарунком можна і в листах. Гербертові листи завжди були більш журналістськими, хвалькуватішими, ніж їй хотілося, але саме тому вони продовжували залишатися подарунком, що робив її щасливою. А Герберт так само радів її листам.
13
Герберт писав про свою подорож кораблем до Німецької Південно-Західної Африки, про свою першу зустріч із чорношкірими, смішними хлоп’ятами, котрі пірнали у гавані Монровії18 за грошима, які він їм кидав, про морську битву, котру влаштували на екваторі солдати з відрами води, про приїзд до Свакопмунда19 і піщаний краєвид, де аж до обрію не було нічого, крім пісків. Після стрибка до човна, що танцював на хвилях, і штормового плавання хлопець нарешті знову спирався на тверду землю, яка ще довго не хотіла заспокоюватися під ногами, що вже звикли до брижів на воді.
Герберт із першого погляду закохався в пустелю. На півдні стриміли піщані дюни – спершу вони здіймалися високо, а потім різко падали в море; величаві та водночас ніжні округлості були втіленням чуттєвої краси. На схід простягнулася широка рівнина, піски й каміння – навперемінки червонясті й сірі піщинки, а між ними темні лишайники, світла ріденька травичка і час від часу вкриті кущиками горбочки, що нагадували лоно. Герберт любив це співіснування одноманітності та розмаїтості, небагате різноманіття камінців, піску й рослинності, звивисті долини й улоговини зі своєрідними формуваннями невисоких пагорбів, що з’являлися непомітно. Пустеля завжди залишалася просторою й порожньою. Раніше Герберт не здогадувався, що існує світ із гарячого піску, розпеченого сонця й мерехтливого повітря. І що його пишнота не має ні кінця ні краю, день у день.
Коли їхня рота приїхала на вокзал і чекала там на устаткування і провіант, Герберт зрадів станції з вузькими коліями і проїхав потягом невеличкий відтинок – угору нестерпно повільно, а згори швидко, немов експрес. Іноді він бачив чорні брудні постаті перед такими ж брудними халабудами або моторних хлопчаків, котрі тікали від роти і залишалися невловимими для перевірок патрулів, що гналися за ними галопом, чи жінок із коротким кучерявим волоссям і повними вустами. Іноді чорні постаті, які сиділи навпочіпки в хащах чи між скелями, виявлялися не чорношкірими, а павіанами.
Якось увечері Герберта відправили на патрулювання, щоб виявити джерело пожежі. Він бачив, як палає степ; під темно-червоними хмарами диму трава й кущі були охоплені вогнем і розсипали снопи іскор. Потім хлопець шукав свій табір, але на зміг його знайти. Коли кінь стомився і більше не міг бігти, Герберт зрозумів, що мусить чекати ранку і ночувати у степу. Він чув, як скиглять шакали, цей звук нагадував собачий виск або дитячий вереск. Тварини шукали здобич, унюхали його і наближалися все ближче, аж поки їхній плач не оточив його, стиснув йому серце й нагнав жаху. Його рука потяглася до зброї, і він виструнчився, вдивляючись
Столиця й найбільше місто Ліберії, адміністративний центр графства Монтсеррадо.
Місто в Намібії.