Подорож собаки. Брюс КэмеронЧитать онлайн книгу.
він був чоловічої статі, його черево виявилося теплим і зручним, як у матері.
Брат писнув, вітаючи мене, і одразу ж знову заснув.
Відтоді й завжди Дженніфер годувала нас у себе на колінах кілька разів на день. Я звик до цих годувань і того, як жінка розмовляла, пригортаючи мене. Легко було полюбити таку, як Дженніфер.
Брат нервувався, коли мене годували раніше за нього. Певно, Дженніфер вирішила, що буде більш розважливо, якщо я їстиму другим, ніж увесь час слухати те скиглення.
Гадаю, я знав це завжди, але одного дня, коли присів і понюхав свою сечу, до мене остаточно дійшло, що ми не брати, а брат і сестра. Я був жіночої статі! Незрозуміло, як таке можливо.
Недовгий час мене цікавило, що сталося з нашою матір’ю та іншими цуценятами, але здавалося, що я вже не можу їх пригадати. Тепер ми жили тут – мій брат і я, – родина з двох цуценят і лінивого собаки на ім’я Барні. Це теж було незрозуміло.
Мабуть, бувають часи, коли єдина справа собаки – це чекати й дивитися, що буде далі, які рішення приймуть люди, чи змінять усе, чи зроблять іще більш звичайним. Тоді всі зусилля ми з братом витрачали на те, щоб смикати Барні за м’які обвислі вуха.
Дженніфер звала мого брата Роккі, а мене – Моллі. Мірою того, як ми зростали, Барні все менше хотів возитися з нами, стаючи нетерплячим до того, як ми жували різні частини його тіла. Однак усе було добре, позаяк із нами в будинку оселилася велика сіра собака на ім’я Софі. Та полюбляла бігати заднім подвір’ям, де лише починала пробиватися трава під теплим весняним сонцем. Вона була дуже прудка, і ми з Роккі навіть не сподівалися наздогнати її, але Софі хотіла, щоб ми за нею ганялися, а коли ми здавалися, кидалася до нас і схилялася, намагаючись знову залучити до гри. А ще був огрядний собака на ім’я Містер Черчилль, трохи подібний до Барні за розміром, ось тільки важчий і з дуже короткими вухами. Містер Черчилль сопів і перевалювався на ходу – повна протилежність Софі. Не впевнена, що він навіть умів бігати. А поївши, дуже неприємно пахнув.
Будинок Дженніфер з усіма собаками був, мабуть, найдивовижнішим з усіх місць, які можна собі уявити. Звісно, іноді я тужила за Фермою, але жити в Дженніфер було наче мешкати цілодобово в собачому парку.
За кілька днів прийшла якась жінка відвідати Софі і, йдучи, забрала її із собою.
– Це дивовижно – те, що ви робите. Гадаю, якби я спробувала створити притулок для собак, то, зрештою, прихистила б їх усіх, – сказала та жінка.
У Софі почнеться нове життя з новою людиною – збагнула я й пораділа за неї, хоча Роккі здавався цілковито спантеличеним через те, що відбувалося.
– Це називається «опікунська помилка», – розсміялася Дженніфер. – Це так у мене опинився Барні. Він був першим, кого я прихистила. Однак я збагнула, що якщо я себе не опаную, то візьму ще кількох собак – і все, і решті вже не зможу допомогти.
Одного дня до будинку Дженніфер прийшли якісь люди погратися з нами – чоловік із жінкою й двоє дівчат.
– Ми точно хочемо