Хто боїться смерті. Ннеди ОкорафорЧитать онлайн книгу.
вимагала поваги. Я здригнулася від почуття провини, раптом засумнівавшись, що мені там місце.
Я позирнула на невеличкий столик у центрі кімнати. На ньому були розкладені марля, пляшечки зі спиртом, йодом, чотири скальпелі та інші предмети, яких я не впізнала. Мені закрутило в животі від нудоти. За хвилину Ада розпочала. Вони, певно, чекали на мене.
– Ми – жінки Одинадцятого ритуалу, – промовила Ада. – Ми вшістьох стережемо перехрестя між жіноцтвом і дівоцтвом. Лише з нами можна вільно переходити від одного до іншого. Я – Ада.
– Я – Леді Абаді, міська цілителька, – сказала низенька жіночка поруч із нею, що міцно притиснула руки до своєї вільної жовтої сукні.
– Я – Очі Нака, – промовила інша. Вона мала дуже темну шкіру та пишну фігуру, яку підкреслила стильною пурпуровою сукнею. – Швачка з ринку.
– Я – Зуні Ван, – сказала ще одна. Під вільною синьою сукнею середньої довжини на ній були штани, які жінки у Джвагірі носили рідко. – Архітекторка.
– Я – Абео Оґундіму, – з усміхом вимовила моя двоюрідна бабуся. – Мати п’ятнадцятьох дітей.
Жінки розсміялися. Ми всі розсміялися. Справді, мати п’ятнадцятьох дітей – робота клопітка.
– А я – Нана Мудра, – проказала солідна старезна жінка, яку невпинно підштовхувала вперед згорблена спина, і поглянула на кожну з нас єдиним здоровим оком. Моя двоюрідна бабуся була стара, але молода – порівняно до цієї жінки. Голос у Нани Мудрої був чистий і сухий. Мені вона дивилася у вічі довше, ніж іншим дівчаткам. – А тепер познайоммося. Як звати вас? – спитала вона.
– Лую Чікі, – сказала дівчинка поруч зі мною.
– Діті Хотсемодіме.
– Бінта Кейта.
– Оньєсонву Убайд-Оґундіму.
– Ти, – сказала Нана Мудра, показавши на мене. Я затамувала подих.
– Вийди вперед, – промовила Ада.
Я надто довго морально готувалася до цього дня. Весь тиждень їла та спала через силу, боялася болю та крові. Нарешті я змирилася з усім цим. А зараз стара заступить мені дорогу.
Нана Мудра оглянула мене з ніг до голови. Неквапом обійшла мене, дивлячись одним оком, наче черепаха з панцира. Вона гмикнула.
– Розплети волосся, – наказала вона. Достатньо довге для кіс волосся було тільки в мене. Джвагір відрізнявся від рідного села моєї матері ще й тим, що тутешні жінки ходили зі стильним коротким волоссям.
– Це її день. Її ніщо не має стримувати.
Я відчула дивовижне полегшення. Коли я розплела слабку косу, заговорила Ада.
– Хто прийшла сюди неторкана?
Руку підняла тільки я. Почула, як дівчинка на ім’я Лую зареготала. Коли Ада заговорила знову, вона хутко замовкнула.
– Хто, Діті?
У Діті вирвався тоненький знічений смішок.
– Шкільний… товариш, – тихо промовила вона.
– Його ім’я?
– Фанасі.
– Чи були ви близькі?
Я тихо охнула. У мене це не вкладалося в голові. Ми ж були дуже юні.
Діті хитнула головою і сказала:
– Ні.
Ада