Хто боїться смерті. Ннеди ОкорафорЧитать онлайн книгу.
Треба намалювати його на розписі. Я зроблю з нього рибочоловіка. Він сильний, мудрий і ненадійний.
– Ми дуже близькі, – холодно сказала я. – А близькі люди діляться секретами.
– Наш шлюб – не секрет, – відповіла вона. – Старші люди знають. Вони всі це бачили.
– Ада-м, що сталося? Між вами та Аро.
– Аро набагато старший, ніж здається. Він мудрий, і дорівнятися до нього може лише кілька людей. Оньєсонву, він за бажання міг би позбавити тебе життя і змусити всіх, і твою матір теж, забути про твоє існування. Будь обережна. – Вона ненадовго замовкла. – Я знала все це, відколи його зустріла. Саме тому й зненавиділа його після першої нашої зустрічі. Ніхто не повинен мати таку владу. Але він неначе знаходив мене знов і знов. Щоразу, коли ми сперечалися, щось зросталося.
І я, пізнаючи його, усвідомила, що головне для нього – не влада. Він застарий для цього. Принаймні я так думала. Ми одружилися з кохання. Він кохав мене, тому що я заспокоювала його й допомагала мислити чіткіше. Я кохала його, тому що, коли я здолала його нахабство, він став добре зі мною поводитись, а ще… ну, мені хотілося навчитися всього, чого він міг мене навчити. Мати казала мені, що виходити заміж треба за того, хто може не лише забезпечити, а й збільшити мої знання. Наш шлюб мав бути міцним. Якийсь час так і було… – Вона зупинилася. – За потреби ми працювали разом. Джуджу Одинадцятого ритуалу допомагає дівчині захищати свою честь. Я сама знаю, як це складно.
Вона зупинилася й несвідомо поглянула на зачинені парадні двері.
– Щоб тобі стало легше, Оньєсонву… я розповім тобі секрет, якого не знає навіть Аро.
– Добре, – погодилася я. Але не знала точно, чи хочу взагалі його почути.
– У п’ятнадцять років я кохала одного хлопця, а він скористався цим, щоб домогтися близькості зі мною. Мені її насправді не хотілося, та він вимагав, погрожуючи, що перестане зі мною розмовляти. Так тривало місяць. Тоді він втомився від мене й усе одно перестав зі мною розмовляти. Моє серце було розбито, але це виявилося найменшою з моїх проблем. Я завагітніла. Коли розповіла батькам, моя мати закричала і обізвала мене ганьбою, а батько заволав і схопився за серце. Вони відправили мене до материної сестри та її чоловіка. Туди довелося їхати місяць на верблюді. Їхнє місто звалося Банза.
Мені заборонялося виходити надвір, доки я не народила. Я в дитинстві була кощавою і залишалася такою під час вагітності – тільки живіт розростався. Дядько вважав, що це смішно. Він казав, що той хлопчик, якого я ношу, певно, є нащадком велетенської золотої пані з Джвагіра. Якщо я взагалі всміхалася в той час, то лише завдяки йому.
Та здебільшого я була нещасна. Я весь день ходила по хаті, бажаючи вийти надвір. А через вагу свого тіла почувалася страшенно чужою. Тітка зглянулася наді мною і якось принесла додому трохи фарби з ринку, пензлик і п’ять пальмових гілок, знебарвлених і висушених. До цього я жодного разу не пробувала малювати. Я дізналася, що можу намалювати сонце та дерева, те, що є надворі. Тітка з дядьком навіть продали деякі мої картини на ринку! Оньєсонву, я мати двійнят.
Я охнула і сказала:
– Ані добре з вами обійшлася!
– Виносивши