Хто боїться смерті. Ннеди ОкорафорЧитать онлайн книгу.
намету того ж вечора. Та все ж таки він мав приголомшливий вигляд у довгих білих вільних штанях і білому кафтані3. На голові в нього було біле покривало. Повністю вдягнутись у біле означало показати себе дуже скромною людиною. Зазвичай так робили жінки. Якщо ж так робив чоловік, то це був дуже незвичний випадок. Він знав, що до моєї матері слід підходити обережно.
Попервах моя мати боялась і сердилася на нього. Коли він розповів їй про свою дружбу зі мною, вона так сильно ляснула мене по сідницях, що я втекла і проплакала кілька годин. Однак менш ніж за місяць тато і моя мати одружилися. Наступного дня після весілля ми з матір’ю переїхали до нього жити. Після цього все мало бути ідеально. П’ять років нам було добре. А тоді почалися дива.
Розділ 3
Перервана Розмова
Тато був тим, що тримало мене з матір’ю у Джвагірі. Але я все одно врешті-решт опинилася б тут, навіть якби він був живий. Я взагалі не мала залишатись у Джвагірі. Я була надто неспокійною, і мною керувало дещо інше. Від мене були проблеми з моменту мого зачаття. Я була чорною плямою. Отрутою. Це дійшло до мене, коли мені сповнилося одинадцять років. Коли зі мною сталося дещо дивне. Цей випадок змусив матір нарешті розповісти мені мою огидну історію.
Був вечір, швидко наближалася гроза. Я стояла в задніх дверях і дивилася, як вона насувається, аж тут у материному садку просто в мене перед носом великий орел напав на горобця. Орел повалив горобчика на землю й полетів із ним геть. Із тіла пташинки впало три скривавлених брунатних пір’їнки. Вони приземлилися серед материних помідорів. Коли я підійшла й узяла одну пір’їну, загуркотів грім. Я потерла кров між пальцями. Чому я це зробила, не знаю.
Вона була липка. А її мідний запах обпалив мені ніздрі так, ніби я вся була нею вкрита. Я чомусь схилила голову набік, слухаючи й відчуваючи. «Тут щось коїться», – подумала я. Небо потемніло. Вітер посилився. Він приніс… інший запах. Дивний запах, який я відтоді навчилася впізнавати, але ніколи не зумію описати.
Що більше я вдихала цей запах, то більше у мене в голові щось коїлося. Я подумала, чи не забігти мені всередину, але не хотіла заносити це до хати, хоч що то було. Далі я вже не могла рухатися навіть за власним бажанням. Щось задзижчало, потім стало боляче. Я заплющила очі.
У моїй голові були двері, двері зі сталі, з дерева, з каменю. Біль з’явився через те, що ці двері прочинялися. Крізь них проходило гаряче повітря. Моє тіло стало якимось дивним – з кожним моїм рухом ніби щось розбивалося. Я впала на коліна й виблювала. Всі м’язи у моєму тілі скрутило. А тоді я перестала існувати. Нічого з того часу не пам’ятаю. Навіть темряви.
Це було жахливо.
Далі я застрягла високо на гілках велетенського дерева іроко, що росло в центрі міста. Я була гола. Йшов дощ. Приниження і спантеличення постійно супроводжували мене в дитинстві. Хіба дивно, що гнів ніколи за ними не барився?
Я затамувала подих, щоб не захлипати від шоку та страху. Гілляка, за яку я трималася, була слизька. А ще я не могла позбутися відчуття, ніби щойно вмерла
Кафтан – вільний, подібний до туніки верхній одяг, популярний у Західній Африці.