Хто боїться смерті. Ннеди ОкорафорЧитать онлайн книгу.
одного-єдиного копняка.
– Тобі мене не обдурити, Наджібо. Вставай, – сказала Амака.
Лівий бік обличчя Амаки був синьо-бузковим. Ліве око в неї розпухло й закрилося.
– Чому? – промовила Наджіба своїм новим безсилим голосом.
– Тому що ми так робимо. – Амака простягнула руку.
Наджіба відвернулася.
– Дай мені закінчити вмирати. Дітей я не маю. Так буде найкраще.
Наджіба відчула важкість у лоні. Якщо вона підведеться, усе влите в неї сім’я вихлюпається. Вона похлинулася від цієї думки, а тоді повернула голову набік і її вивернуло – щоправда, марно. Коли її шлунок заспокоївся, Амака ще нікуди не поділася. Вона плюнула на землю біля Наджіби. Слина була червоною від крові. Амака спробувала підняти Наджібу. Наджіба відчула різкий біль у череві, але її тіло з її ж волі залишилося безвільним і важким. Врешті-решт Амака, роздратувавшись, відпустила Наджібину руку, знову плюнула й пішла далі.
Жінки, які вирішили жити, сяк-так підвелись і пішли назад до села. Наджіба заплющила очі, відчуваючи, як з порізу в неї на лобі точиться кров. Невдовзі повернулася тиша. «Залишити це тіло буде легко», – подумала вона. Вона завжди дуже любила подорожувати.
Вона лежала там, доки її обличчя не згоріло на сонці. Смерть надходила повільніше, ніж їй хотілося. Вона розплющила очі й сіла. Її зір пристосувався до яскравого сонця лише за хвилину. Тоді ж вона побачила тіла й калюжі крові; пісок вбирав кров у себе так, ніби жінок було принесено в жертву пустелі. Вона поволі встала, підійшла до своєї торби й підняла її.
– Облиш мене, – сказала Тека кілька хвилин по тому, коли Наджіба її потрусила.
Тека одна лишалася живою серед п’яти тіл. Наджіба важко сіла біля неї. Потерла зболілу шкіру голови в тому місці, де її так грубо потягнув за волосся напасник. Вона поглянула на Теку. Її «кукурудзяні ряди»4 були вкриті піском, а лице кривилося з кожним подихом. Наджіба повільно встала і спробувала зіп’яти Теку на ноги.
– Облиш мене, – повторила Тека, гнівно дивлячись на неї. Наджіба так і зробила.
Вона посунула назад, до села, йдучи в цьому напрямку суто за звичкою. Вона молила Ані послати щось таке, що її вб’є, – скажімо, лева або нових нуру. Але воля Ані була інакша.
Її село палало. Тліли домівки, сади було знищено, палахкотіли скутери. На вулиці лежали тіла. Багато з них були обпалені до невпізнанності. Під час таких набігів вояки нуру хапали найсильніших чоловіків океке, зв’язували, обливали керосином і підпалювали.
Наджіба не бачила нікого з чоловіків чи жінок нуру – ні мертвих, ні живих. Село, що нічого не чекало, не підозрювало, не хотіло знати, було легкою здобиччю. «Дурні», – подумала вона. На вулиці стогнали жінки. Ридали перед рідними оселями чоловіки. Вешталися спантеличені діти. Спека, що розходилася від сонця, підпалених будинків, скутерів і людей, була задушлива. Ще до заходу сонця почнеться нове переселення на схід.
Діставшись свого з чоловіком будинку, Наджіба тихо покликала чоловіка. Тоді обмочилася.
«Кукурудзяні ряди» – численні тоненькі кіски, що заплітаються дуже близько до голови.