Убивство в будинку вікарія. Агата КристиЧитать онлайн книгу.

      – Завдяки цьому я відчула себе так чудово, – промурмотіла вона. – Інші вважали мене особою просто прекрасною і, звичайно ж, дуже раділи б, якби домоглися мене. Але я поєдную в собі всі ті риси, які тобі вельми не до вподоби і які ти не схвалюєш, а проте ти не зміг встояти переді мною. Моє самолюбство такого не витримало. Адже набагато ліпше почуватися, що ти є потаємним і солодким гріхом для когось, аніж чимось таким, чим він може відверто пишатися. Через мене ти почуваєш себе ніяково, і, на твою думку, я весь час роблю щось не так, а втім ти кохаєш мене до нестями. Адже ти кохаєш мене до нестями, чи не так?

      – О, звісно ж, я дуже до тебе прихильний.

      – Облиш, Лене, ти мене кохаєш, і кохаєш до нестями. Ти пам’ятаєш той день, коли я затрималася в місті й надіслала тобі телеграму, яку ти не одержав, бо жіночка, що працювала на пошті, розродилася двійнею й забула надіслати її? Ти тоді мало з глузду не зсунувся, почав телефонувати до Скотленд-Ярду і взагалі зчинив неймовірний переполох.

      Існують речі, згадувати про які буває вкрай неприємно. У тому випадку я повівся справді як останній йолоп. Я сказав:

      – Якщо ти не заперечуєш, моя люба, то я хотів би повернутися до свого виступу в ЧКАЦ.

      Ґрізельда роздратовано зітхнула, скуйовдила мені волосся, потім знову пригладила його і сказала:

      – Я тебе не гідна, любий. Справді не гідна. Я заведу роман із художником. Я справді його заведу. І ти тільки собі уяви, який це спричинить скандал у парафії.

      – У парафії вистачає скандалів і без твого роману, – лагідно нагадав я їй.

      Ґрізельда засміялася, цмокнула мене і вийшла крізь засклені двері.

      Розділ другий

      Ґрізельду мені буває дуже важко терпіти. Після того як я з’їв ланч, я почував себе в чудовому настрої для того, щоб підготувати переконливу промову для виступу на зборах Чоловічої конгрегації англіканської церкви. Але тепер я був стривожений і схвильований.

      А коли нарешті я втихомирив свої нерви й сів працювати, до мого кабінету заблукала Летиція Протеро.

      Я недаремно вжив слово «заблукала». Мені доводилося читати романи, у яких молоді люди дихають бурхливою енергією – joie de vivre4 – чудесною життєздатністю юності… Але ті молоді люди, які мені зустрічаються, чомусь завжди більше схожі на безтілесні привиди.

      У той день Летиція була особливо схожа на привида. Вона дуже мила дівчина – висока, гарна і вкрай неуважна та незосереджена. Вона увійшла до мене крізь засклені двері, машинальним рухом скинула жовтий берет, який був у неї на голові, і неуважно промурмотіла з чимось на кшталт подиву в голосі:

      – А, це ви!

      Дорога, яка веде через ліс від Старої Садиби, доходить прямо до хвіртки нашого саду, тому більшість людей, що йдуть по тій дорозі, заходять у ту хвіртку й прямують до дверей мого кабінету замість обминати довгою дорогою сад, щоб підійти до парадних дверей. Тому я не здивувався, коли Летиція увійшла в мій дім саме із саду, крізь засклені двері мого