Відьма з Портобелло. Пауло КоэльоЧитать онлайн книгу.
далеко від них, я чітко собі усвідомив, що у світі немає нічого важливішого для мене, як моя дружина і мій син.
Через тиждень я нарешті дочекався її телефонного дзвінка. Але вона лише повідомила мене, що нарешті перевезла свої речі й повертатися не збирається. Через два тижні я довідався, що вона винайняла невеличку мансарду на вулиці Басет, де мала намір щодня підійматися сходами на три поверхи з дитиною на руках. Минуло ще два місяці, й ми підписали всі необхідні папери.
Моя справжня родина покинула мене назавжди. А в тій сім’ї, де я народився, мене зустріли з розкритими обіймами.
Відразу після нашого розлучення й після тих глибоких страждань, які я пережив потім, я запитав себе, а чи справді моє рішення не було помилковим і безвідповідальним, властивим для людей, котрі в юності прочитали багато романів про кохання і сповнилися бажанням подолати будь-які труднощі, але повторити у своєму житті міф про Ромео та Джульєтту. Коли біль притих – а для цього існують лише одні ліки – тривалість часу, я зрозумів, що доля дозволила мені зустріти ту єдину жінку, яку я був спроможний кохати протягом усього свого життя. Кожна секунда, проведена з нею поруч, була варта того, щоб її прожити, і попри все те, що сталося, я повторив би кожен свій крок, якби мені пощастило повернутися в той період свого життя.
Але час не тільки підлікував мої рани, а й дав мені можливість відкрити цікаву річ: виявляється, що протягом життя можна кохати не одну жінку. Я одружився знову, я щасливий поруч зі своєю новою дружиною і не можу собі уявити, як би зміг жити без неї. Але це не примушує мене відмовитися від того життя, яке я вже прожив, тим більше, що я виявив досить обачності й ніколи не намагався порівнювати між собою два свої досвіди; бо неможливо виміряти кохання, як ми вимірюємо довжину вулиці або висоту будинку.
Крім того, залишилося щось дуже важливе від моїх стосунків з Афіною: це син, її велика мрія, про яку вона відверто розповіла мені, перед тим як ми вирішили побратися. Я маю тепер іншу дитину, яку народила мені моя друга жінка, і тепер я набагато ліпше підготовлений до всіх радощів і труднощів батьківства, аніж був дванадцять років тому.
Під час однієї з наших зустрічей, коли я прийшов забрати Віореля, щоб він провів вихідні зі мною, я наважився торкнутися дуже болючої для мене теми: я запитав, чому вона була такою спокійною, коли я сказав їй про своє бажання розлучитися.
– Бо я вчилася страждати мовчки протягом усього свого життя, – відповіла вона.
І лише тоді обняла мене й пролила всі ті сльози, які хотіла б виплакати в той день.
Отець Джанкарло Фонтана
Я побачив, як вона прийшла до заутрені, як завжди, з дитиною на руках. Я знав про труднощі, які вони переживали, але до того ранку все це не виходило за межі нормальних подружніх непорозумінь, і я сподівався, що рано чи пізно вони будуть подолані, адже обоє вони були людьми, які випромінювали Добро у простір навколо себе.
Уже рік, як вона не приходила грати вранці на гітарі й славити Святу Діву; вона