Вдалині. Эрнан ДиасЧитать онлайн книгу.
навіть з’явилися лусочки-струпи на губах, ніздрях і мочках вух. А що Джеймс не хотів привертати увагу до ділянки, стріляючи з мушкета, то вони могли поповнювати свої дедалі вбогіші запаси малою дичиною – переважно шавлієвими тетеруками, які, як вони незабаром виявили, настільки не звикли до людей, що діти могли просто підходити до них і розбивати їм голови палицями. Ейлін готувала пташок у густому гірко-солодкому соусі з якихось ягід, схожих на чорниці, яких Гокан більше ніколи у своїх мандрах не знаходив. Діти цілими днями тинялися разом із Гоканом, ухиляючись від несміливих спроб їхньої матері навчати їх. Джеймс, безперервно працюючи і заледве споживаючи їжу, ставав змарнілим привидом, його очі – водночас неуважні й зосереджені, дивилися на світ наче через брудне вікно й швидше розглядали мутне скло, ніж позирали крізь нього,– вибалушувалися на його змученому, кістлявому лиці. За кілька днів він утратив щонайменше три зуба.
Кожної ночі він крадькома ходив до своєї таємної схованки. Якось Гокан випадково опинився неподалік і побачив, як той відсунув шматок каменюки, що закривав ямку, і поклав усередину свою денну знахідку. Джеймс побув там якийсь час, припавши до землі, вглядаючись углиб. А тоді поставив каменюку на місце, вкрив її піском і галькою, опустив штани й випорожнився на неї.
Похід до найближчого міста більше не було як відкладати. Вони потребували основних харчів і, найголовніше, інструментів для розширення копальні – Джеймс найбільше прагнув роздобути ще ламп, що дозволило б йому працювати вночі. Після складних таємничих приготувань він вирішив, що час рушати. Він віддав Ейлін та дітям детальні розпорядження, що завжди зводилися до тієї ж самої настанови – не стріляти. Злегка навантажив віслюка й наказав Гоканові йти за ним.
Їхня мандрівка минула без пригод. Дорогою вони нікого не зустріли. Мовчанку порушували рідко. Слабкий віслюк заледве тягнувся за ними. Джеймс майже не забирав руку з грудей, на яких, під драною сорочкою, зв’язана шворкою і закинута на шию, висіла маленька полотняна торбинка. На третій ранок вони прибули.
Місто було лише квартал завдовжки: трактир, крамниця з різними товарами і з півдесятка будинків із зачиненими віконницями. Грубі, нерівні будівлі наче звели того ж таки ранку (запах тирси, дьогтю й фарби все ще відчувався в повітрі) з єдиною метою – розібрати їх на заході сонця. Нові, але хиткі, наче ветхість була властива їм від початку, будинки, здавалося, аж прагнули стати руїнами. Вулиця мала лише один бік – відразу ж за порогами починалися прерії.
Прив’язані до стовпчиків уздовж вулиці, кілька чахлих коней посмикувалися, відганяючи рої мух. Тим часом чоловіки, що стояли, спираючись на стіни й дверні пройми, здавалося, мали імунітет проти комах, яких, напевно, відганяв міцний дух тютюну, що його всі вони курили. Як і Джеймс та Гокан, спостерігачі теж були вбрані в лахміття, а під капелюхами з широкими крисами їхні обвітрені лиця здавалися абстракціями з кори та шкіри. Та все ж вони зберегли