Дай спокій. Мария Джоан ХайлендЧитать онлайн книгу.
в тому, як він сказав: «Це лише те, що роблять фермери кожного дня протягом тижня, щоб роздобути їжу для твого столу» (такого він раніше ніколи не казав). Він бреше, що йому не сумно.
– Тобі справді не сумно?
Він витріщається на мене, я витріщаюся у відповідь, його карі очі стають чорними.
– Ні. Зовсім ні. Вони ще навіть не мають душі. А тобі саме час ставати більш жорстким.
– Але ти розтрощив їм голови. Це не змушує тебе почуватися винним перед ними?
– Ні, точно ні. Я казав тобі. У цьому немає нічого сумного. Вони лише волохаті опариші.
– Ти сміливий, – кажу я, і одразу після цього мене знудило.
Я блюю, без попередження, на підлогу у ванній, за кілька дюймів від голови кошеняти і за дюйм від ступні батька. З мене вийшло відро жовтої отрути. Він збрехав мені, і через це мене знудило. Він відійшов назад і покликав матір:
– Гелен, іди допоможи нам з цією бридотою.
Я прибираю свої черевики з калюжі жовтого блювотиння і блюю знову. Я дивлюсь униз, щоб він не бачив мого обличчя.
– Ісусе, – каже він. – Бідне слабке хлопча.
Прийшла мати з ганчіркою в руці і побачила на підлозі моє блювотиння.
– Майкле? Що сталося?
– Його знудило, – каже батько.
Я дивлюсь на її черевики. Це батькові. Вона не повинна носити його взуття.
Я хочу, щоб вона щось сказала, але вона витріщається на моє блювотиння і нічого не каже. Я йду до неї, і вона все одно мовчить.
– Вони всі мертві, – кажу я, протискуюсь між мамою і татом і виходжу в двері.
Мати прийшла до мене в кімнату о пів на дев’яту і сіла на край мого ліжка.
– Джоне, піди скажи таткові «добраніч».
– А може, ляльковий театр? – питаю я.
Іноді ввечері, перед тим як лягти спати, моя мати влаштовує мені ляльковий театр. На картонній коробці з-під яблук намальовані штори, з боків отвори для її рук. Ця коробка стоїть у моїй кімнаті біля мого ліжка, а ляльки зберігаються в моїй шафі.
– Не думаю. Не сьогодні, Джоне.
Вона встає.
– Ходімо. Треба сказати «добраніч».
Батько у своєму кріслі біля вогню. Зазвичай, коли я приходжу до нього казати «добраніч», він розсуває ноги, якщо вони схрещені – ставить їх рівно. Але навіть так я завеликий, я сідаю йому на коліна, жартома, щоб він спитав мене, чи розчесав я свої зуби, щовечора той самий жарт, і ми сміємося.
Але, побачивши, що я заходжу до вітальні, він продовжує тримати свої ноги перехрещеними і дивиться на мене так, наче ніколи раніше не бачив мене біля свого крісла. Він змахує волосся з очей, і артерія на його лівій скроні пульсує в одному ритмі з дідусевим годинником; наче ртуть пульсує в ковбасній шкірці, бридкій і гарячій.
– Добраніч, татку, – кажу я.
– Добраніч, – каже він.
– Добраніч, – кажу я ще раз.
Він робить вигляд, що не почув. Я повертаюсь у ліжко і деякий час читаю.
Заходить мати.
– Все добре? – питає вона.
– Так, – кажу я.
– Якщо хочеш, сьогодні можеш