Вибрані твори. Казимир ТвардовськийЧитать онлайн книгу.
виразно, з мовного погляду є реченням, а з психологічного – судженням. Сам Декарт в одному зі своїх листів до Мерсена писав, що тим, що повинно було б бути пізнаним ясно і виразно, є, наприклад, те, що «щось не могло б не існувати» або «існування тієї чи іншої речі є можливим»57. Із цим узгоджується інший пункт вчення Декарта, згідно з яким істина і хиба можуть міститися тільки у судженні58. Отже, якщо йдеться про критерій істини, то ми повинні мати справу зі судженням. Декарт мовить також про ясне й виразне судження59. У такому разі, можливо, вираз «clara et distincta perception» є іншою, напевно не найвдалішою, формою виразу «clarum et distinctum iudicium»? Цим питанням я займуся у наступному параграфі.
Згідно з Декартом судження полягає у ствердженні або запереченні60. Від усіх інших психічних явищ воно різниться тим, що тільки судження може бути місцем для істини і хиби61. Передусім судження належить до ідей62, тобто до уявлень63. Що у судженні є ствердженим або запереченим? Декарт відповідає на це питання однозначно: «Можна було б, – пише він, – розглянути різні види уявлень, які містять сукупність багатьох атрибутів, наприклад, сутність трикутника, чотирикутника або якоїсь іншої геометричної фігури. Подібно й сутність свідомості, тіла, а насамперед – сутність Бога, найдосконалішої істоти. Тоді ми б помітили, що все те, що пізнаємо як таке, що в них міститься, можна про них сказати істинно»64. В одному з листів Декарта, в якому він пише на тему абстракції, ми читаємо: «Коли я розглядаю певну фігуру, не думаючи ані про матеріал, з якого вона складається, ані про її розміри, то я утворюю в думках абстракцію. Пізніше можу легко її розпізнати через дослідження, чи моє уявлення такої фігури часом не походить від якогось іншого уявлення, яке в мене було вже раніше, і не є пов’язаним з останнім так, що це перше уявлення можна мати без другого, але при цьому жодне з них не повинно суперечити іншому. Я ясно бачу, що уявлення фігури є пов’язаним з уявленням протяжності і субстанції у такий спосіб, що неможливо уявляти собі якусь фігуру і при цьому бути переконаним, що вона не має жодної протяжності […]. Уявлення протяжної субстанції певної конкретної форми утворює цілісність (est compléta), оскільки я можу мати уявлення цієї субстанції саме для себе, а все інше, уявлення чого можу мати, я можу у субстанції заперечити»65. Отже, «affirmare» і «negare» полягають у тому, що про якусь річ щось стверджується або заперечується; отож, у протяжній субстанції можна заперечити мислення, але не форму, а у Бозі – протяжність, але не існування.
Наторп помиляється, коли в згаданій праці твердить, що «судження означає для Декарта тільки поєднання уявлень, а не аналіз одного змісту уявлення відповідно до різних способів бачення цього змісту». Цьому погляду суперечить зацитований фрагмент 64, в якому щось стверджується про певне уявлення (без здійснення жодного поєднання уявлень), і робиться це також за допомогою аналізу одного змісту уявлення. Тим незрозумі-лішим твердження Наторпа видається тоді, коли його порівняти з наведеною ним самим на 1-й сторінці його праці цитатою, в якій
Epistulae II. 60.
«Нещодавно я зазначав, що хибу як таку можна віднайти лише у судженнях. – Що ж стосується ідей. то не можуть бути хибними у властивому значенні. – Також не слід боятися хиби у самій волі чи відчуттях» (Med. III).
Epistulae II. 60.
«Сама дія судження, яка не полягає ні в чому іншому, як у погодженні (assensus), тобто у ствердженні чи запереченні і т. д.» (Notae in programma, c. 161).
«Відтак існують окремі судження, стосовно яких я повинен бути обережним, щоб не помилитися» (Med. III). Див. підсторінкове покликання 45.
«Завдяки самому мисленню сприймаю тільки ідеї, стосовно яких також можу виснувати судження» (Med. IV).
«Деякі з цих (моїх роздумів) є наче образами речей, і їм єдиним властиво пасує назва «ідеї», коли думаю про людину чи химеру, чи небо, чи ангела, чи Бога» (Med. II). Див. Epistulae II. 49, 50. Resp. I, с. 46 ff. Resp. III, с. 85.
Rationes more geometrico dispositae etc., Postul. IV
Epistulae I. 105, Regulae ad directionem ingenii, Reg. XII, Resp. X, c. 70.