. Читать онлайн книгу.
наступного ранку, я відчула, що мені стало ще гірше, ніж учора. Я поїхала на роботу, але в обід уже прямувала до університетського медпункту. Там мене оглядав молодий студент-медик, уражений тим, що я могла дотягнутися до пальців ніг (зрештою, я була інструктором з аеробіки), який, проте, не приділив багато уваги моєму болю у спині й симптомам, подібним до симптомів грипу. Він випровадив мене з вісімсотграмовою пляшкою «Мотрину»30 й побажав якнайшвидше одужати.
Того вечора я приймала в себе колег – ми кілька тижнів планували цю вечірку. Коли гості пішли, мені стало зле. Я зателефонувала до «швидкої» і висловила занепокоєння щодо щораз більшого болю у спині й загального нездужання. Мені порадили лягти на тверду поверхню і сподіватися, що біль сам мине. На жаль, коли я лягла горілиць, біль не тільки посилився, але я не могла підвестися. Чоловік відніс мене в ліжко, дав протизапальний засіб і вимкнув світло.
Коли я прокинулася наступного ранку, сонячні промені струменіли крізь вікно, за яким щебетали птахи. Я спробувала перевернутися на бік, щоб устати з ліжка, але мені це не вдалося. За кілька секунд я зрозуміла, що більше не відчуваю болю у спині, усвідомивши невдовзі, що не лише не відчуваю болю, – я не відчуваю геть нічого. Зрозумівши, що взагалі не можу рухатися, я запанікувала й розбудила чоловіка. Він зателефонував до «швидкої», і незабаром приїхали фельдшери зі спеціальними ношами, щоб перевезти мене в лікарню. Вони обережно підсунули ноші під мене й затягли перший ремінь. Я почула пронизливий зойк, але, шокована, не зрозуміла, що він лунав із моїх вуст. Коли фельдшери затягували другий ремінь, у мене в очах потемніло.
Поки ми їхали в лікарню, я кілька разів приходила до тями, але щоразу розуміла, що це погана ідея. Коли, зрештою, отямилася, то була вже на лікарняному ліжку. Збентежена, я покликала медсестру, яка повідомила, що в мене грижа трьох міжхребцевих дисків, яка тисне на спинний мозок. Його ушкодження спричинило параліч, тому тепер лікарі оцінюють різні варіанти для мене.
Я лежала на лікарняному ліжку, чекаючи, доки лікарі вирішать, що зі мною робити. Три дні по тому голова ортопедичного відділення повідомив мені свою професійну думку: без операції я ніколи знову не зможу ходити. Я, двадцятидворічна магістрантка та спортсменка, лежала й намагалася зрозуміти, що це означає. Я завжди була активна й усього навчалася сама. Я не могла уявити, що не зможу жити, як раніше. Також я страшенно боялася операції на спині, однак навіть не розглядала цього варіанта. Чоловік пішов на роботу, рідні жили за дві з половиною тисячі миль звідси, а подруга Джен ледве могла мене втішити. Коли лікар пішов, я почала ридати. Джен гладила мене по обличчю та м’яко говорила зі мною, поки я не заснула, а потім без мого відома зробила низку дивовижних телефонних дзвінків.
Джен зв’язалась із завідувачем кафедри, який одразу зателефонував дружині, завідувачці відділу спортивної медицини. Та, своєю чергою, зателефонувала своїй команді, яка взяла на себе зобов’язання забезпечити
Протизапальний засіб.