Притулок пророцтв. Дэниел КизЧитать онлайн книгу.
ти боягузка. Я виберу час і місце, як мама. Як ти на це дивишся?
Мовчання. Сестра зникла.
Кроки на сходах. Алексі повертається. Рейвен змусила себе зайти до гардеробу і зачинила двері. Схлипуючи, почала вишкрябувати на руці свій десятий день.
Боже, Алексі ж заборонив їй дряпатися. Не треба його дратувати. Рейвен поплювала на долоню і потерла свіжий шрам. Якщо питатиме, вона скаже, що забула. Або що поранилася випадково. Алексі повинен думати, що вони – одна душа. Вона має зробити так, щоб він її захотів.
У темряві Рейвен обмацувала шрами так, ніби це був напис шрифтом Брайля. Десятий день ще не заструпився й болів дужче за інші.
РОЗДІЛ 11
Алексі Коста бився з американськими солдатами, слухав їхні крики, коли стинав їхні голови. Раптом вони всі перетворилися на жінок з немовлятами. Весь мокрий від поту, він сів у ліжку. Проковтнув мокротиння, що зібралося в горлі. Кляті нічні жахи! Алексі глянув на годинник: майже сьома. Рейвен, мабуть, ще спить у своїй кімнатці. Він не став будити її, коли прийшов учора ввечері, радий, що вона не спробувала втекти.
Хтось тихо постукав у вхідні двері. Дивно. Ніхто не приходив до схованки, попередньо не зателефонувавши. Алексі вийняв з шухляди під нічним столиком свою «берету» двадцять другого калібру.
– Хто там?
Тиша. Тримаючи пістолет за спиною, Алексі поклав руку на клямку. У щілину над порогом просунувся складений папірець. Він шарпнув двері на себе. Маленький хлопчик, що стояв на сходах, кинувся навтьоки, та Алексі схопив його за руку.
– Ти що тут робиш?
– Пані дала мені десять драхм, щоб я відніс записку на цю адресу, – зарюмсав малий. – Нікого не кликати, просто просунути під двері.
– Яка вона на вигляд?
– Висока. Очі як вуглинки. Волосся чорне, заплетене короною. Оливкова шкіра. Десь за тридцять, але гарна.
– Нікуди не йди, – Алексі розгорнув записку.
ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ЗА НОМЕРОМ 210—722 09 53. ТЕРМІНОВО
Алексі поліз до кишені і видобув звідти євро.
– Забудь, що взагалі сюди приходив.
Хлопчина схопив монетку і дременув униз сходами. Алексі увійшов досередини й замкнув двері. Витріщився на послання. Ніхто, крім людей із «Сімнадцятого листопада», не знав, де їхня схованка. Якби поліція їх викрила, то давно влаштувала б облаву. Алексі перевів погляд на телефон. Дзвінки можуть відстежувати. То й що, автор записки все одно знає, де він.
Понишпоривши в шухляді письмового столу, Алексі витяг один зі своїх одноразових мобільних телефонів. Набрав номер. Чотири гудки. Він зібрався було вибити, як раптом м’який голос здушено прошепотів:
– Рада, що ти зателефонував, Алексі.
– Хто це?
– Не розмовляти по телефону. Ми зустрітися.
– Зустрітися з незнайомкою? А раптом ви хочете мене вбити?
Хихотіння.
– Якби я хотіла, ти вже був би мертвий. Я ж знала, куди послати хлопця.
– Де зустрічаємося?
– За півгодини в Плака13, біля таверни.
А вона не дурна. Для таємної зустрічі переповнене туристами відкрите кафе – найкраще місце.
– Як
Найстаріший район Афін.