Шляхи долі. О. ГенриЧитать онлайн книгу.
й мачете.
– А що то за країна? – спитав Малий, – холодна чи спекотна?
– Тепленька, друже, – сказав капітан. – Але що стосується прекрасних краєвидів і географії – типовий втрачений рай. Кожного дня тебе будить спів червоних пташок із сімома пурпуровими хвостами та легенький бриз, який віє між кущиками троянд. А місцеві ніколи не працюють, бо можуть назбирати повні кошики найкращих фруктів, не встаючи з ліжка. Там нема неділь, нема криги, нема орендної плати, нема турбот, нема ніякого сенсу й узагалі нічого нема. Чудова країна, щоб поспати й почекати, поки щось підвернеться. Усі наші банани, помаранчі, ананаси й урагани – звідти.
– Мені подобається! – сказав Малий, нарешті виказуючи інтерес. – Скільки з мене, щоб ви мене зі собою взяли?
– Двадцять чотири долари, – сказав капітан Бун, – їжа й перевезення. Каюта другого класу. Першого класу в нас немає.
– Може розраховувати на моє товариство, – сказав Малий, стягуючи торбу з оленячої шкіри.
Він виїхав у Ларедо на свою традиційну гулянку з трьомастами доларами в кишені. Дуель у Вальдоса скоротила час його забав, але зберегла двісті доларів на втечу, до якої вона ж і спричинила.
– Добре, друже, – сказав капітан. – Сподіваюся, твоя мама не буде мене звинувачувати у втечі своєї дитини, – він кивнув одному з екіпажу. – Нехай Санчес допоможе тобі забратися на шхуну, щоб ти ноги не намочив.
Такер, консул Сша в Буенас-Тьєрас, ще не напився. Була щойно одинадцята година; а він ніколи не досягав бажаного стану блаженства – стану, в якому він співав старі сентиментальні водевілі й кидався у свого крикливого папугу банановими шкурками – до години четвертої. Тому, коли він визирнув з гамака на чиєсь покашлювання і побачив Малого, який стояв у дверях консульства, він ще міг проявити гостинність і ввічливість, як і личило представнику великої нації.
«Не завдавайте собі клопоту», – спокійно сказав Малий. «Я тільки забіг на хвилинку. Мені сказали, що тут прийнято з’явитися у вас, перш ніж починати тур містом. Я щойно прибув кораблем із Техасу».
– Радий вас бачити, містере… – сказав консул.
Малий засміявся.
– Спраґ Далтон, – сказав він. – Смішно чути, як це звучить. У Ріо Ґранде мене називають Малий Льяно.
– А я Текер, – сказав консул. – Візьміть собі плетене крісло. Якщо ви приїхали інвестувати, вам знадобляться кілька порад. Тут вас обдеруть до останнього золотого зуба, якщо не зрозумієте системи. Хочете спробувати сигару?
– Дуже дякую, – сказав Малий, – але я і хвилину не протягну без своїх самокруток, – сказав Малий і дістав із кишені маленький мішечок.
– Тут розмовляють іспанською, – сказав консул, – вам потрібен буде перекладач. Я буду радий якось вам допомогти. Якщо будете купляти землю під фрукти чи захоче-те отримати пільги, вам знадобиться хтось, хто знає що тут і до чого.
– Я говорю іспанською, – сказав Малий, – разів у дев’ять краще, ніж англійською. Там, звідки я родом, усі нею розмовляють. І я не планую щось купляти.
– Ви