Шляхи долі. О. ГенриЧитать онлайн книгу.
вели ці дороги, він не знав. На кожній із них, здавалося, лежав світ, повний можливостей і небезпек. А тоді, поки він там сидів, його погляд зупинився на яскравій зорі, яку вони з Івон назвали своєю. Це змусило його згадати про Івон, і він задумався, чи не надто він поспішив із рішенням. Чому він має залишати і її, і рідний дім лише тому, що кілька слів, зронених зопалу, стали між ними? Невже любов така крихка, що ревнощі, які мали б її доводити, можуть її зламати? Ранок завжди приносить зі собою ліки від душевного болю вечора. Він ще міг повернутися додому так, щоб ніхто у Верної ніхто не довідався про його тимчасову відсутність. Його серце належало Івон; там, де він прожив усе життя до сьогодні, він може писати вірші й знайти своє щастя.
Девід підвівся, струсив зі себе неспокій і нестяму, яка спокушала його пуститися в дорогу. Він рішуче подивився в тому напрямку, з якого прийшов. Поки він повернувся тією самою дорогою у Верной, його бажання до мандрів вивітрилося. Він минув кошару, і вівці заметушилися від його кроків, зігріваючи йому серце знайомими звуками. Він безшумно прошмигнув у свою кімнатку й ліг там, вдячний, що його ноги оминули лихо нових доріг тієї ночі.
Як добре він знав жіноче серце! Наступного вечора Івон була біля криниці при дорозі, де молодь збиралася, щоб дати роботу кюре. Куточком ока вона шукала Девіда, хоча її зімкнені вуста здавалися невблаганними. Він спіймав її погляд; зірвав з її вуст зречення її злих слів, а по дорозі додому – і поцілунок.
Через три місяці вони побралися. Мудрий батько Девіда процвітав. Він влаштував їм весілля, про яке чули за тридев’ять земель. Обох молодих людей любили в селі. Вулицями пройшла процесія, влаштували танці; гостей розважав ляльковий театр й акробат із Дре.
Минув рік, батько Девіда помер. Вівці й будинок перейшли до нього. Він вже мав найбільш гожу дружину в селі. Івон тримала цеберка й казани в такій чистоті, що їхній блиск засліплював на сонці. Але подивіться-но на двір, на клумби, такі охайні, що зір миттю повертався. А її спів було чути аж до каштана над кузнею П’єра Ґруно.
Але настав день, коли Девід дістав папір зі шухляди, в яку давно ніхто не зазирав, і почав гризти кінчик олівця. Знову прийшла весна й торкнулася його серця. Він, напевно, справді поет, бо про Івон було забуто. Ця нова чарівність землі приворожувала його своєю магією і грацією. Аромат лісів і лугів розворушили в ньому дивні почуття. Щодня він вирушав з отарою, а повертався поночі. Але тепер він вмостився від огорожею і строчив слова на папері. Вівці розбрелися, а вовки збагнули, що вірші, хоч і важко даються, дають їм легку здобич, відважилися вийти з лісу й цупили його ягнят.
Збірка віршів Девіда більшала, а отара зменшувалася. Ніс, як і язик Івон, ставали все гострішими. Її пательні й казанки ставали все тьмянішими, але очі палали. Вона вказала поетові на те, що через його недогляд отара зазнає втрат, і так він накличе лихо на їхній дім. Девід найняв хлопця, щоб той дивився за вівцями, сам закрився у своїй кімнатці нагорі хати й писав більше віршів. Хлопець, поет у душі, хоч і не в ділі,