Манускрипт з минулого. Петро ЛущикЧитать онлайн книгу.
пошукаю те, що залишив мені боярин Варра. І повір мені, я вмію шукати. Коли ж не знайду того, що мені належить по праву власника цього персня, я винесу з цього будинку все! Залишу одні лише стіни і тебе отут за столом. Я дохідливо пояснюю?
– Так, я зрозумів! – видавив із себе Улас.
– Де те, що залишив мені Варра?
– На нижній полиці креденця.
Лютослав помацав рукою вказане місце. Спочатку він нічого не знайшов, уже було подумав, що лихвар обманув, тим самим намагаючись для чогось виграти час, але у найдальшому кутку намацав тугеньку шкіряну торбинку і згорнутий пергамент. У торбинці нічого, окрім грошей, бути не могло, про що свідчило брязкання, тому Лютослав навіть не став перевіряти, тим більше, що кінці шнурка торбинки були скріплені смолою з відтиском печатки Варри. Більше зацікавив Лютослава пергамент. На ньому також стояла печатка боярина. Вона була неушкоджена, значить, Улас не знає, що там написано. Лютослав, незважаючи на скиглення, котре час від часу видавав уже стомлений болем господар будинку, розламав тверду смолу і розгорнув пергамент. Найперше в очі кинувся ще один відтиск, і вражений юнак упізнав у ньому печатку покійного короля Юрія. Юнак швидко пробіг очима текст. З нього він дізнався, що перед смертю король Русі Юрій ІІ Болеслав підвищив його до статусу боярина.
Лютослав широко усміхнувся і повільно підняв очі на Уласа. Той в очікуванні чогось поганого (а доброго лихвар уже не чекав) перестав навіть скиглити. Лютослав підійшов до столу й одним ривком вийняв з дерева ножа.
– Не хочу залишати це тут. На господарстві пригодиться, – сказав він і, не попрощавшись, залишив будинок.
Наші дні
І
Павло Загородній відійшов від стіни на кілька кроків і критично подивився на виконану роботу. Стіна мала колір «морської хвилі», але Павло, чесно кажучи, не знав, хвилю котрого моря мала на увазі нова власниця квартири на четвертому поверсі побудованого ще за Австрії будинку. За свій не такий уже великий вік (а про це не варто не лише питати, але й навіть подумати) фурія, як уже у перший день знайомства назвав жінку його напарник Василь Гуто-вий, побувала чи не на усіх найвідоміших курортах світу і бачила моря різних кольорів. Загородній за свої тридцять років, окрім служби в армії і однієї подорожі до Одеси ще у далекі шкільні роки, ніде не був, і як виглядає море, знав із тієї ж подорожі. Правда, тоді штормило, і море було свинцевим. Навряд чи саме цей колір мала на увазі фурія. Правда, у цьому допоміг Василь. Обійшовши чи не половину будівельних магазинів Львова – лише великих, слушно припустивши, що саме там знайде відповідь на це сакраментальне запитання, він повернувся не просто із знаннями про потрібний колір, але й з готовим вапняним розчином.
Колір морської хвилі, що представив перед напарником Василь, за його ж таки словами, відповідає морю острова Балі, куди фурія поїхала з багатим чоловіком, а повернулася не менш багатою вдовою. Павло і Василь так і не зрозуміли, що сталося з її чоловіком: чи з’їла акула, чи подавився кальмаром, а, може, і навпаки. Принаймні Балі стало для жінки знаковим.