Нічний репортер. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
підозрами?
– Не треба було й ділитися. Наш комендант інспектор Владислав Ґождзєвскі і шеф штабу контррозвідки Конарський застали мене на віллі у той момент, як я нишпорив довкола будівлі. Якщо перед тобою самогубство, очевидне самогубство, то який дурень буде шукати чиїсь сліди в саду?
– Але стій… – насторожився я, – шеф штабу контррозвідки?
– Уяви собі?
– Який дідько його туди приніс?
– От і я над цим задумався. Стіл, за яким сидів Томашевич, хтось обшукав. В шухлядах був розгардіяш. На підлозі лежали розкидані папки з паперами. В стелажі всі книжки перекинуті. Хтось там щось шукав. В підвалі теж сліди шпирання22. Мабуть, шукали щось, що цікавить контррозвідку. З того, що я знаю, Томашевич мав часті контакти з Німеччиною.
– Ну, добре, і що комендант?
– Підкликав мене і питає: «Чим це ви, голубе, займаєтеся?» Я й кажу: «Шукаю сліди». – «Чиї?» – «Ще не знаю». Він переглянувся з шефом контррозвідки і каже: «До семої прошу, аби рапорт лежав у мене на столі. Про самогубство». Він, як з’ясувалося, уже перебалакав з медиками і з фахівцем з балістики. Всі вони однієї думки: Томашевич застрелився. Але, як я зрозумів, не лише з ними переговорив, інакше б не почувався так упинено.
– А ти так нічого й не знайшов для своєї версії?
– Дещо знайшов. Газети по установах розносять перед восьмою. О восьмій Томашевич приходить до контори, сідає за бюрко, переглядає пресу. Так він робить щодня. Важко сказати, коли він добирається до твоєї статті. Скорше за все відразу, бо початок її вже на титульній сторінці. Огляд преси в нього триває переважно лише півгодини. Отже, він читає про себе, і що? Гадаєш, відразу запалюється бажанням застрелитися? Зривається з місця, кидається до авта і мчить на віллу? Ні. З кабінету він виходить квадранс по дев’ятій. Що він робив стільки часу? Обдумував своє становище? Телефонував комусь? Знищував якісь папери? В кабінеті є грубка, але попелу по паперах там не було, тільки жужель… Але… – Обух випростався і подивився на мене так, мовби на моєму чолі була якась підказка. – Але він це все міг зробити й раніше! Адже про твою статтю він уже знав. І йому не обов’язково було аж в конторі запанікувати. Він же ж начебто знав, про що йдеться в статті. Якого дідька взагалі було пертися в контору? Міг з самого ранку, коли йому доповіли, що не вдалося перешкодити виходу номера, поїхати до себе на віллу… Можна, звісно, думати, що він ще вагався, що якраз та кінцівка й добила його. Але це смішно. Словом, о пів на десяту він виходить з контори. На дворі дощ. Але такий – дрібненький. Багато людей на таку мжичку взагалі уваги не звертають. А що робить наш самогубець? Він заходить до крамниці й купує парасолю. І не будь-яку, найдешевшу, а таку, знаєш, з різьбленою ручкою, з позолоченими шприхами. І йде далі під пара-солею до свого авта, щоб не дай боже не застудитися перед смертю. Далі… Дорогою у квітникарки купує китицю хризантем, прибрану заячим холодком і букшпаном.
– Собі на смерть?
– Авжеж, смішно. Дорога до вілли займає півгодини. Смерть настала о пів на одинадцяту.
– Звідки