Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-МостовичЧитать онлайн книгу.
поговорити там з міністром Яшунським.
Дизма завірив його, що, тільки-но встане, відразу ж поїде до Варшави.
– А як ви думаєте, дорогий пане Никодиме, легко у вас справа піде? Швидко залагодите?
– Владнаємо, – відповів Дизма, – будьте спокійні. Може, тільки гроші знадобляться на дрібні витрати.
– Витрати? Дурниці. Дам, скільки потрібно, готівкою. Ну, як ви тут у мене в Коборові себе почуваєте? Нудьгуєте?
Дизма заперечив. Сказав, що дуже мило проводить час.
– Врахуйте тільки одне: коли залагоджуватимете наші справи у Варшаві, прошу пам’ятати, що Коборово записане не на моє ім’я, а на ім’я моєї дружини. Я мав це зробити з міркувань формального порядку.
– Отже, я виступатиму нібито від імені вашої дружини? – запитав Дизма, пригадуючи розмову з Понімірським.
– Так, так, хоча можете і від мого, тому що я – фактичний власник. У мене є повноваження від дружини.
Дизму так і підмивало запитати, чи є у нього векселі, але стримався. Старому могла б закрастися підозра.
Куницький почав розпитувати Никодима про його бачення стану господарства в Коборові, але вимушений був відмовитися, оскільки хворий знову зазнав нападу ревматизму, та такого сильного, що шипів від болю, і вираз його обличчя змінився до невпізнання.
Після вечері Куницький знову зазирнув до Дизми, та той прикинувся, що ніби спить, завдяки чому уникнув подальших розмов. Вночі Никодим довго роздумував про неминучу подорож до столиці, звідки, мабуть, він уже не повернеться. Проте вирішив, що спробує протягнути якомога довше. Принаймні неважко буде відшукати полковника Вареду і попросити його переговорити з міністром.
Згадав Понімірського. Хтозна, може, варто і від нього взяти того листа? Якщо у тітки Понімірського є зв’язки, то й через неї, напевно, можна буде що-небудь влаштувати. Очевидно, він ні на мить не допускав думки, що зможе успішно залагодити справи Куницького. Це буде неймовірно. Він же прагнув тільки зміцнити Куницького в упевненості, що він, Дизма, насправді дружить з міністром і як не тепер, то принаймні з часом зуміє добитися переведення Ольшевського на іншу посаду, що йому до снаги виклопотати таке збільшення постачань деревини з казенних лісів, яке могло б задовольнити ненаситного старого.
Невдовзі після того, як Куницький пішов, прийшла пані Ніна. Вона була сумніша, ніж звичайно, стривожена ще більше, ніж удень, але на посмішку Дизми відповіла посмішкою. Вона розпитала про його здоров’я, поскаржилася на мігрень, через що не спала цілу ніч, і нарешті запитала:
– Ви, здається, їдете у Варшаву? Надовго?
– Їду. На тиждень, щонайдовше – на десять днів.
– Варшава, – промовила Ніна задумливо.
– Ви любите Варшаву?
– О, ні, ні… тобто, власне, дуже любила колись… Навіть і тепер люблю, тільки сама себе у ній не люблю.
– Так… У вас там рідні, друзі?
– Не знаю. Ні, – відповіла вона після хвилинного вагання.
Никодим