Українська модерна проза. АнтологияЧитать онлайн книгу.
твоє поводження? Чи се справді так?
Коди так, то се правда непростимий гріх з моєї сторони, але ти, мій малий, любий, сердечний місяцю, ти був завше таким розумний, такий поблажливий, а тепер гніваєшся!.. Знаєш в ті веселі дні, повні щастя, повні радості… ах, я не хочу про них думати, власне сегодня ні! Отже, любий приятелю, ти повинен рад бути мому горю, бо я тепер назад до тебе вернулась. Чого ж ти ще гніваєшся?.. Коби ти знав, яка я тоді була зайнята; як моя голова, моя душа, моє серце було переповнене чуттям, то би-сь мав згляд на мій тодішній стан, і не гнівався б… Сей твій гнів мене гризе… Та ж ви-диш, що тепер вже все перейшло, і я стою з тобою на тій самій точці, що давно. Пропало, минуло, не верне. Не правда, мій старий товаришу, мій давній повірниче?…
…Ти гніваєшся через те, що я його не затримала… Хіба була би я цілу свою індивідуальність, і своє власне я запропастила… Що ж ти кажеш?… Знов вимівки? Знов щось на тему жіночої самостійності?.. Знов те, що я через впертість не можу бути щасливою. Ти нагадуєш мені ті вже давно минулі дні з їх ще лютішим горем. Добре. Пригадуєш мені, як я тоді лише тобі одному відкривала моє серце, тобі вповідала мою потайну серцеву, як я тоді одинока, сама не цуралась проводити цілі ночі в твоїм товаристві, що… що… ну, далі, мій любий, що я читала тобі вірші, котрі я писала до когось іншого…
Тихо місяцю, не пригадуй мені всего, я ж се й без тебе добре тямлю… Ти вже стаєшся недискретним… Сего мені вже забагато! Місяцю, я дуже шаную твою особу, дуже ціню твій талан, твоє знання, але сего мені вже забагато, ти блідий критику! Ні, я не гніваюсь, борони Боже… Але ти вже давно знаєш мою думку про се, то повинен бути трохи обережніший. Правда, що ти не раз мусів слухати злих віршів, тому ти проти них упереджений… Одним словом, місяцю, коли хочеш жити зі мною в згоді, то не згадуй мені ніколи про мої вірші!..
От маєш, тепер вже ти обидився? Що тобі сталось, місяцю! Я не хотіла тебе сварити, ні, де би мені се до голови прийшло. Але вважай, ти знов запізнишся, стоячи коло мого вікна, а ти повинен бути вже далеко звідси. Прости, що я тебе так довго задержала; завтра поговоримо більше, бувай здоров!
Що? Ти ще тут, любий приятелю? І ти дививсь цілком спокійно на моє писання, зазирав, як я пишу? Який же ти цікавий! Але стривай лише, я заховаю сю писанину, бо ти станеш про ню вповідати цілому світові… Чи згадувала я в сій писанині про тебе? Чому ні, та ж ти тепер мій одинокий приятель… Але тепер пора нам вже розпрощатись… Боже, мені вже страшно від тебе місяцю, не дивись все в одно місце, не муч мене, прошу тебе, йди. Йди вже, йди, кажу, чи може тобі ще замало мого горя, моєї гризоти?.. Чи хочеш, щоби я за те, що сталась тобі на якийсь час невірною, не мала вже ніколи спокою? Аж се було би гарно! Тоді прийшлось би мені жалувати ще єго… Знаєш?… Але йди собі вже, йди. Бувай здоров, а завтра почуєш новий вірш на – твою чемність. Але дивись, не критикуй дуже!
ІІ
День змучився, єму дрімаєсь, ще раз підоймає він сонце, свою горючу свічку, тремтячою рукою вгору; ще раз наповняє те світло пурпуровим блиском небо, потім опадає рука, а свічка гаситься!