Українська модерна проза. АнтологияЧитать онлайн книгу.
як хто переривав нашу бесіду. Тому з великим невдоволенням зауважила, що другий гість покинув своє товариство і прилучився до нас. Однак скоро показалось, що се цілком не псувало нашого настрою.
Принципово вони не ріжнилися між собою. Вражаючою лиш була ріжниця темпераменту і зовнішнього вигляду.
Перший високий, широкий у плечах, з бистрим зором, говорив скоро і голосно. Товариш його менший на зріст, утлої будови, з синіми очима, якби мрякою застеленими, говорив тихим, рівним, м’яким голосом. Ріжниця була надто велика, щоби її не помітити. І се так мене вражало, що часто гарні слова вимовного бесідника лиш перелітали коло мого вуха, і хоч не без внутрішнього протесту, другий товариш зачав мене щораз більше займати, а головно вражав його тихий рівний голос і суворий спокійний погляд його темно-синіх очей.
Що більше дослухалася я до того голосу і слідкувала за поглядом його очей, то дужче опановувало мене вражіння, начебто я не вперше чую той голос, не вперше бачу тихий погляд тих очей, що вже когось такого знала я в життю, а лиш не можу пригадати, коли, де і кого!?
Коли велике і майже неждане товариство спадає на хату, мусить захопити цілу увагу ґаздині. Гощення, потайна боротьба зі слугами в таких случаях не надається до аналізи тонших почувань.
По вечері сіла я на мій улюблений фотелик, покриваючи фізичну втому банальним усміхом вдоволення, він присів до мене на табуретик. Ми розпочали звичайну товариську розмову без глибшого значіння.
По хвилі зачав мене знов суґестіонувати його тихий, рівний голос і такий самий погляд очей, і знов зачав мені пригадуватися хтось наче знайомий, але хто? І звідки могла я його знати? Даремно лиш напружувала мою пам’ять.
Се неясне якесь почування лишилось мені надовго і по виїзді гостей, і не переставало мучити, що я знаю його, тільки що не можу нагадати звідки і відколи?
VII
Смієшся і пишеш, що тобі мої незвичайні почування видаються зовсім звичайними і природними. Чи гадаєш, що ті підозріння не насувалися і мені, що не питала себе, чи воно не є лиш тим почуванням, що вічно шукає і стремить до того, щоби серед безлічі людей, котрих подибується на дорозі життя, знайти якусь одну, для себе сотворену, душу? Ох! То шукання! Саме нагадується мені казка про закляту душу гарної жінки, що снувалась довгими хідниками старого замку, і кождий мужчина, що ночував у тім замку, опівночі міг бачити, як нахилялась над ним бліда тінь і кивала головою, неначе хотіла б сказати: «Ні, то не той». Ні, то не той, – і я скажу, і не те, що ти думаєш. Ні! Се щось інше, чого я собі ні розумом, ні серцем пояснити не можу.
Щоби не лишати тебе в тім переконанню, відписую на борзі лиш на сю частину твого листа. Решту лишаю на пізніше, бо велика народня маніфестація, в котрій я беру чинну участь, забирає мені тільки часу, що не маю ані хвилини на інші справи.
VIII
Ось і ненадійне. Хто міг би сподіватись, що в твоїм життю зайдуть такі переміни. Щастя, що то все уже перейшло, і ми по цілорічній перерві, можемо