Українська модерна проза. АнтологияЧитать онлайн книгу.
в полі його зору, обмеженому товщею стін.
Блакить небесну, і сонце, і зорі любує лиш на блискучій, як дзеркало, воді, в тихій трясовині.
І не бачить дна в болоті, з усім його брудом, а лиш топить очі в небесних безоднях.
І тихо, і світло йому на душі.
Та ось із трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.
Побачив юнака, що в його власному болоті очима ловить сонце чисте, покоїть очі на блакиті прозорій, зиркнув у його душу, спокійну і ясну, свідому своєї правди, і… посміхнувся.
Вивернув ураз із дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото і глумливо поглядав на юнака.
Та лице юнакові не похмарилося, а було все світле, і спокій панував у його душі.
Він знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спід і поверхня знову стане чиста і блискуча.
Стояв біля вікна і ждав.
Тоді Болотяник викликав із дна на поверхню усяку гадь – жаб, зміїв, драконів…
І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своєю страшною отрутою.
Та лице юнака не похмарилося, а було все світле і спокійне.
Він був хоч і в тюрмі, але високо над затруєним болотом.
Він знав, що в кожній трясовині живе гаддя.
Розумів, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоїться, піде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, і він знову побачить там небо.
Стояв і ждав.
Тоді Болотяник розлютився. Завзявся не тільки вже порушити спокій в душі юнаковій, а вчинити їй біль гострий.
Свиснув на поміч усіх чортів. Ті вискочили на поверхню, прибрали різні гидкі страховенні вигляди, жерли юнака своїми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертілися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутній воді.
Юнак посміхнувся…
Він хоч і в тюрмі, але високо над страшним болотом. Він знає, що нечиста сила водиться в кожній трясовині і що прийде час – і вона вся згине.
Стояв біля вікна і ждав.
Тоді всі чорти втихомирились і стали радитись…
І от болото стишилось. Стало чисте і блискуче, як дзеркало. Та не відбилось в ньому ні сонце, ні блакить небесна, а…
Вмент лице потьмарилося, очі розширились, кров захолонула в жилах, і біль гострою стрілою вдарив йому в серце – він побачив у болоті свого найвірнішого друга…
У нестямі відскочив од вікна…
І не вірив очам своїм.
Знову підбіг до вікна, дивився і приглядався з панічним страхом.
Ні сонця, ні блакиті – нічого нема на тихому болоті, ніщо не відбивалось на гладкій поверхні, а лиш у прозорій воді, на самому дні, сидів чорт Болотяник, а з ним у повній приязні його наймиліший, найдорожчий друг, спокійний і лагідний, живий і реальний…
Тоді невимовний жах опанував його душею.
Кидався в своїй тюрмі, як дикий звір у клітці, шматував на собі одежу, упав на камінний поміст і бився в корчах об нього головою.
Аж тепер Болотяник з усіма своїми чортами заливався веселим реготом, і луна від нього струшувала стіни тюрми, котилася