Лісова пісня. Леся УкраїнкаЧитать онлайн книгу.
наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі…
Пам’ятала Франкового Мойсея, якого не хотів прийняти народ, не зумів почути, і тому національний пророк не зміг виконати своєї, як посланця Бога, місії рятівника свого народу.
Та не можна відчаюватися – не повинен пророк відмовлятися від божественної місії будити «розум, що заснув», адже Святий Дух не для того тривожив пророка серед ночі, розв’язував його тихі уста «і речі надав їм пророчі.» Хай не зараз, але прийде той день, коли слова самотнього пророка розтривожать сумління нації, вкладуть в її безсловесні уста високу істину національного самоусвідомлення, і слава зійде на пророка і його народ.
У вірші «Пророк» Леся Українка звертається передусім до себе самої, до своєї місії виразника національних ідей, будителя оспалих людей своїм віщим словом.
Мій дух промовляє мені:
«Ставай, вартовий, без вагання на чати!
Хоч люди замлілі в рідній стороні
На голос твій будуть мовчати,
Та слава про них загримить до зірок,
Що є з їх народу пророк».
Поетеса чує цей внутрішній голос, він належить і їй, і не їй – якомусь безжалісному в своїх пристрасних домаганнях вибухнути сліпучим каскадом образних інвектив демону, гордій, променистій музі, таємничій богині Фантазії.
Хто гордощі вложив мені у серце?
Хто дав мені одваги меч двусічний?
Хто кликав брать святую орифламу
Пісень, і мрій, і непокірних дум?
Боже провидіння наказало їй не полишати зброї – двосічний меч в образі Слова, не відступати, не падати, не втомлюватися. Поетеса не сміє тікати з поля честі – з важкого ристалища боротьби за Україну, бо так велить їй національний обов’язок, бо до цього зобов’язує владарка її душі й почувань – Муза. Ця горда цариця одбирає в поетеси все – безжально творить з неї невільницю, яка під її владним поглядом віддає усі свої таємні скарби і на її поклик розпочинає із тремтячим серцем свою пісню. Муза, втішена цим співом, з вогнем натхненним в очах торжествує перемогу: найкращі думи бранки стали для неї золотим вінцем. Затаєне в глибинах підсвідомості божевілля мистецької пристрасті під пломеніючим переможним вогнем очей безжалісної Музи виливається в слова, які поетеса зроду нікому вголос не наважувалася висловлювати. Згубне проміння гордої переможниці засліплює її очі. Муза привабила скромну поетесу маревом щастя і вирвала з неї слова, що спали в її серці і мали б померти разом із нею.
Леся Українка болісно і солодко переживала ці несподівані миті натхненного запаморочення і тому цій цариці-музі співає гімн:
Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки,
царице?
Ось вони, пишні дари: сльози – коштовнії перли,
Людське признання – холодний кришталь,
Смуток мене одягає чорним