Танґо смерті. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
гріє, жити в такому віці непросто, коли ти втратив геть усіх рідних і знайомих, і навіть тих, що були молодші за тебе й годилися тобі в сини й дочки, їх теж нема, але і їхні голоси продовжують іще бриніти в пам’яті, і їхні доторки живуть ще на окремих предметах, але є ще книги, повні шафи книг, і є серед них іще непрочитані, дивлячись на них, він жартував сам із собою: «Оце прочитаю вас і помру», але окрім непрочитаних книг, були ще й прочитані, які йому хотілося перечитати, тому кількість непрочитаних книг маліла дуже повільно.
Старий відійшов од вікна, узяв бутель з відстояною водою і став поливати квіти у вазонках, квітів було багато, і квіти були незвичні, їх рідко коли хтось рве на букети, бо відцвітають вони надто швидко, а вже ніхто й не чув, аби їх вирощували в помешканнях, але це господаря не турбувало, він не тільки поливав їх, а ще й примовляв, а котрусь квітку й цілував своїми сухими вустами і лагідно підморгував, мовби залицяючись та намовляючи на гріх, і квіти відповідали кокетливим тремтінням пелюсток.
Була ще рання година, старий запарив зелений чай, вкраяв скибку чорного хліба, поклав на нього плястерок сільського сиру, злегка присолив і поснідав. Так він чинив уже багато літ, за сиром навмисне ходив на Краківський ринок до однієї і тієї ж господині двічі на тиждень, часом купував ще в неї й сметану, тоді робив собі салат із сиру, сметани і дрібно покраяної зелені та цибулі, в обід їв овочеву зупу, опісля картоплю або кашу з салатом, м’ясо споживав лише раз на тиждень. Мількер не збирався помирати, пив регулярно буряковий квас і чай з глоду від тиску, чувся цілком незле, він мав певну мету, яка його цупко тримала при житті і не відпускала в засвіти.
E
Я любив заходити з мамою до «Атляса» на Ринку, де збиралася дуже цікава публіка, вся львівська богема – літератори, малярі, музики, актори… Там розігрувалися чудові концерти і незаплановані, але всіма очікувані імпровізації. Ми з мамою сідали собі в куточку, попивали чай і тільки ловили очима і вухами все, що відбувалося. Ні, ми жодним чином не соромилися усіх тих знаменитостей, а чого б мали їх соромитися, адже матінка була теж людиною мистецтва, вона частенько любила казати: «ми, люди мистецтва», бо ніхто ліпше за мою маму не вигадає віршованого привітання з уродинами чи з весіллям. І то ще не все – мама також складала чудові віршики для нагробків, справжні шедеври, які не робили байдужим нікого.
Спи, наш дідуню, і не журись,
Ляжем з тобою і ми колись.
Або таке:
Люба бабцю, під вербою
Ти знайшла причал спокою.
Мама складала ці гробкові віршики трьома мовами – українською, польською і німецькою, залежно від замовлення, а коли треба було вдатися до їдиш, то тут на допомогу приходила Ґолда, і вони вже разом римували. Я був гордий, коли відразу в кількох львівських газетах міг прочитати: «Віршовані привітання та надмогильні написи складаю всіма мовами. Звертатися за телефоном… Питати пані