Танґо смерті. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
прапрапрапра… матері. А що жили б усі вони в різних селах і містах, то цей процес затягнувся б на роки і роки. Але даймо на те, жи тота найстаріша прапрапраматір, яка від старості зісохлася на скіпку і скидалася на карачкувату галузку, яку навіть тримали на підвіконні поміж вазонів, аби не забути підлити, ота найстаріша погодилася з вибором її прапраправнучки. І блага вість покотилася назад, звідки прийшла, і знову роки за роками минали, а відданиця тим часом уже добряче підтопталася, а парубок в нервах знайшов собі якусь іншу панну. Чи то не біда?
Другий мамин брат вуйцьо Льодзьо був членом ОУН, і в нього на поясі під блюзкою завше бовталося кілька гранат. Він обіцяв себе підірвати, якщо б його вислідила поліція. Мама змушувала його ті гранати скидати в сінях на шафі, а то ще чого доброго котрась урветься. Вуйцьо не мав нічого проти. Він мене брав на коліна і казав:
– Ото підростеш, і ми з тобою вчинимо атентат.
– А що таке той атентат?
– Замах. Ми з тобою підірвемо якогось польського міністра.
– Навіщо?
– Як то навіщо? Бо такий отримаємо наказ. А наказ треба виконувати. Якщо мене викличуть до головної команди і скажуть: «Нині маєш кинутися з гранатами під потяг поспішний число 368 дріб 2, котрий буде на Підзамчі о 19.30», то я тільки вдарю пальцями по мазепинці і, вигукнувши: «Розказ!*», побіжу відразу на колію. І ні хвилі не вагаючись, впаду просто під колеса. В очах мені буде горіти полум’яна звитяга, а з вуст лунатиме: «Не пора, не пора нам ляху, москалеві служить!»
– Шо ти дитину вчиш? – гукала матінка з кухні. – Хочеш, аби він в школі то повторив?
– Нє-нє, – махав мені вуйцьо пальцем коло носа. – То є страшна таємниця. Аби-с не смів нікому мене видати, чув? – Я кивав і відчував, як від страху завмирає моє маленьке серденько. – Ти син героя і небіж героя, тобто мій. Тому мусиш готувати себе до героїчних вчинків. Але нікому ані мур-мур.
І я готувався.
Вуйцьо Мирослав, вуйцьо Льодзьо і моя мама мали один спільний скарб – дідуся Люцилія, їхнього татуня. Його батько, а мій прадід, був учителем греки і латини і назвав сина Люцилієм, але той у батька не пішов і подався до війська, перед тим оженившись та наклепавши дітей; на італійському фронті його контузило, він повернувся додому, а за якийсь час став поринати в незбагненно глибинну прострацію, інколи завмираючи просто посеред кімнати або за столом, споживаючи зупу. Тоді бабця брала тріпачку на мухи і ляскала нею по столу, дідусь здригався і враз випірнав із тої прострації, наче з глибин морських, і казав: «Ну і такво-во… а ви кажете…» з таким виглядом, мовби він нікуди й не пірнав, а щось нам оповідав і тепер тільки завершив свою повчальну оповідь.
Хоч дідусь і мав добру пенсію за свої військові заслуги, але душа його рвалася до чогось більшого, і коли директор заповідника на Високому Замку, який теж був ветераном, запропонував дідусеві працювати відлунням, він радо погодився. Уся дідусева робота полягала в тім, аби, сидячи в печері, уважно слухати