Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрей КокотюхаЧитать онлайн книгу.
А казав – не погоджувався, утік, шукали… Погано починаємо, га, шановний?
Артем прокашлявся й підвівся. Заговорив, дивлячись прямо на Ананьєва:
– Політика мене не обходить. Тут я не збрехав. Хочу забрати свою дружину. Цього я теж не приховую. Я справді працював у шпиталі. Пішов з петлюрівцями. Але повернувся, бо помилявся. Тепер багато хто міняє погляди. Але не такі, як він.
Шеремет наставив пальця на чоловіка в будьонівці, немов цілився в груди з пістолета. Мав би зброю – стрельнув, його б нічого не спинило.
– Ну-ну, – Ананьєв усміхнувся ще ширше і став схожий на жабу – він і раніше скидався на неї, відколи Шеремет уперше побачив цього чоловіка.
– Я б на вашому місці, товаришу Гусику, поцікавився біографією цього типа, – Артем опустив руку. – Він крав ліки. Препаратів обмаль. На обліку кожна таблетка, кожна ампулка. А цей тип, працюючи в шпиталі санітаром, тягнув усе, що легко лежало. Носив на Євбаз і там продавав. Особливо його цікавив морфій. Він же видав тебе, скажи, Лаврентію? В очі дивися, в очі!
Шеремет трьома кроками скоротив відстань між собою та чекістами. Глянув Ананьєву в лице. Зовсім не здивувався, побачивши круглі, розширені, здається, на весь діаметр ока зіниці. Минулого літа саме вони привернули його увагу.
Наркотики. Морфій чи кокаїн. Мабуть, усе ж таки кокаїн. Про це свідчили запалені обідки ніздрів.
– І ви з отаким працюєте? Ви довіряєте тому, хто крав ліки у хворих і кого за це заарештували, – цілком справедливо, я вважаю, заарештували. Заперечуватимеш, Лаврентію?
– Я політичний в’язень, – прозвучало у відповідь гордо. – Мене звільнила з петлюрівської тюрми радянська влада. І я пішов служити в губчека, щоб виявляти отаку контру, як ти. Виявляти – і добивати!
Гусик дуже буденним жестом витяг ьіз кобури маузера.
– Вас заарештовано, громадянине Шеремет, – промовив буденно й додав без ніякої патетики, констатуючи очевидне: – Будемо з вами розбиратися. Ось товариш Ананьєв розбереться. Гукни конвой, Ананьєв.
Катастрофа.
– Стривайте! – промовив Артем, дивуючись із власного спокою. – Стривайте! Пождіть! Я не впаду на коліна, не буду перед вами плазувати. Я прийшов сам, і ви мусите в усьому розібратися. Треба затримати мене – нехай, заарештовуйте. Тільки що вам до моєї дружини? Відпустіть її, ви ж обіцяли. Від жінки вам не буде ніякої користі.
– Від тебе теж, – реготнув Ананьєв. – Від мерців користі нема, сам знаю. Я ж санітаром в анатомічному театрі трудився при вашому поганому шпиталі. А ти, контро, труп. Я тобі даю слово честі, революційної честі. Слово більшовика, коли хочеш. Можу відразу до трупів повести. Щоб обжився. Якраз і жінку свою побачиш.
Шеремет зрозумів його не відразу. Точніше, не хотів розуміти. Надто буденно промовив рябий ці слова. Такого не може бути. Неправильно. Ні.
– Ні.
– Ви думали, шановний, вам пропонують упізнати і забрати живу жінку? – слідчий подивився на Артема з неприхованою, дуже щирою цікавістю. – Справді так думали? На допитах вона поводила себе погано. Нічого не