Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрей КокотюхаЧитать онлайн книгу.
щоб відповісти на прості питання часу самому собі й підтримати дискусію в товаристві. Так само він обставав за тим, що люди мирних професій воювати не повинні. Не кожен чоловік мусить хапатися за зброю. Надто коли не вміє стріляти й до війни взагалі не лежить душа. За свою зброю він, як справжній лікар, уважав скальпель. Застосувавши його вчасно й грамотно, рятуєш людське життя. Воювати ж повинні ті, хто цього вчився. І навіть коли Центральна Рада заклйкала добровольців до ополчення, він не зрадив своїх переконань. Проте він ніколи не заперечував, що українську революцію від агресора треба боронити.
Мобілізація до шпиталю – гаразд, ради Бога. Стріляти – ні, прошу дуже, вибачайте.
Одначе буремні події останніх місяців бентежили розум.
Артем із якогось часу зовсім не міг утямити, що відбувається довкола. Хто на чиєму боці воює. І, головне, хто кому ворог, а хто – союзник. Ходячи від села до села, розмовляючи з селянами, ще дальшими від політики, ніж він, дійшов висновку: всі воюють з усіма. Зайнявши кругову оборону. І якщо селянство візьме вила, дрючки й відрізани, – а судячи з усього, вже бере, – то воюватиме не за якусь там владу, а тільки за себе.
І, звісно ж, проти всіх.
Такі настрої людей Шеремет відчував не раз.
У цьому всьому хаосі він усе ж таки намагався бути розважливим, щоб хоч трошки розібратися в ситуації. Артемові не давали спокою кілька думок, і він хотів поділитися ними з Мироном. З’ясувалося, у свояків були кардинально різні погляди на те, що панові Петлюрі слід зробити чимшвидше.
Сам Шеремет схилявся до того, що треба укласти військовий союз із Польщею. Тим паче, що в цьому зацікавлені представники Антанти[10]. Такий союз, на Артемову думку, міг би дати успіх, як і торішня угода з Німеччиною. Але Романовський, уже добряче хильнувши, в запалі суперечки спітнів, розстебнув сорочку до пупа й почав доводити, що тепер нема для Петлюри кращого союзника, як білий генерал Денікін[11].
Пояснював дуже просто: більшовики для білої армії – найбільший ворог. А ворог нашого ворога, як відомо, наш друг. До того ж іще два роки тому, коли в Петрограді панував Тимчасовий уряд, його керівники поволі змінювали своє ставлення до влади в Києві. Газети навіть обережно писали про перші компроміси, що їх почали досягати уряд Корейського й Центральна Рада.
Мирон був глибоко певен, що півтора року тому владу в Петрограді захопили більшовики, якими – тут він для переконливості стукнув по столу – керували німці. Аби ті, прибравши Росію до рук, припинили невигідну для Німеччини війну.
Якби червоним дали гідну відсіч, Київ мав шанс домогтися того, що Центральна Рада репрезентувала б не нову Росію на території колишньої Київської губернії, а очолила повноправну автономну державу. Шанс домовитися був. Переконати Романовського в іншому, здається, не зміг би ніхто. А зараз, вважав він, Петлюрі слід підтримати не Антанту, а пана Денікіна. Якого до війни з червоними спонукають такі самі інтереси: знищити більшовиків,
Військово-політичне угруповання, створене в 1904–1907 роках. Головні члени – Великобританія, Франція і Росія. На початку 1919 року Директорія почала переговори з командуванням Анатанти, шукаючи військових союзників. За це Антанта хотіла здобути контроль над українськими землями.
Денікін Антон Іванович (1878–1947) – головнокомандувач Добровольчої армії – оперативно-стратегічного об’єднання білих. 1919 року армія Денікіна контролювала Південь і Схід України (так звану Новоросію). Вважав Україну частиною Росії, війну проти червоних – боротьбою за відновлення великої й неподільної Росії. На звільнених від більшовиків українських територіях поновлював царські принципи російської великодержавної політики. Зокрема, оголосив російську мову єдиною державною, проте суворо заборонив обмежувати вільний вжиток української. До представників уряду Української Народної Республіки ставився з демонстративною зневагою, вважаючи їх за сепаратистів.