Промінь. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
увагу: на третьому поверсі будинку є офісний зал, робоче приміщення для учасників експерименту.
– Де інші учасники? – швидко запитав Денис.
– Проходять інструктаж. Ви побачите їх завтра.
– Що я повинен робити до завтра? Стирчати в кімнаті?!
– У вашому розпорядженні профільна література, яка допоможе вам під час експерименту. Крім того, вам треба набратися сили перед завтрашнім…
Денис натис «відбій».
Уночі його накрило – він метався на величезному готельному ліжку. Забувався на кілька хвилин, і йому снилося, що він удома, ще в Енську, ще в тій квартирі, де народився й де вчився ходити. Йому снилося, що Коля й Оля трясуть його за плечі, вручають іменинний торт, і мама, зовсім поряд, у сусідній кімнаті, кличе всіх до столу…
Він уставав, похитуючись, і ходив од стіни до стіни. Брав книжки з полиць і впускав на підлогу. Смикав вхідні двері – замкнено, пастка. Фальшиве вікно дражнило штучним «вечірнім» світлом. Він розбив лампочки, і «вікно» перетворилося на темну нішу в стіні. Заснув він над ранок. Рівно о восьмій прокинувся, наче від стусана, й сів у ліжку.
Десь тут, у цьому дивному будинку, у цьому готелі-в’язниці сиділо троє людей з такою самою, як у нього, долею. Разом буде не так страшно, і, можливо, вони впораються. І кожен вернеться додому.
– Діти тебе обожнюють.
– Я знаю.
– Ти самовпевнена, але для шістнадцяти років – чудовий результат. Ти вроджений педагог. Може, ти помітила, що я до тебе придивляюся…
Вони бігли разом, поруч, на широкій біговій доріжці, а перед ними на панорамному об’ємному екрані мінявся пейзаж: зелені схили під сонцем, з далекими фігурками оленів на випасі.
– До мене всі придивляються, – вирвалося в Лізи. – Після тієї історії, з петлею на шиї.
– У кожного з нас є історія, це нормально. До речі, ти ж… ти бачиш тепер у своєму житті сенс?
– Я знала, що цих дітей приписали до мене у вигляді терапії, – відгукнулася Ліза після паузи.
– Не тільки. Послухай, я бачу в тобі людину, здатну продовжувати мою справу. У вашого покоління народяться діти, виховати їх – велика місія. І великий тягар. Дуже скоро це стане твоєю місією, і твоїм тягарем. Ти повинна будеш доробити те, що почала я.
Ліза відчула, як збивається від бігу дихання. А Марія бігла легко, і дихала рівно, і футболка в неї була суха.
– Ти у чудовій формі, – Ліза піймала себе на легкій заздрості. – Через тридцять років тобі виповниться сімдесят п’ять. Не бачу жодної причини, чому б здоровій літній жінці не нести свій тягар далі.
– Є причини, – сказала Марія.
Від звуку її голосу Лізі стало холодно, хоч гарячий піт стікав по лобі й по скронях. У цих двох словах пролунав відгомін страшних казок, від яких діти затуляли вуха, от тільки Марія ніколи не була казкаркою.
– Що таке цивілізація? – Марія повела розмову в інший бік. Вона помилилася, подумала Ліза, й одразу усвідомила помилку. Тепер виправляє. Такі